Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Тут він. Знайшли. Тримає! Йду далі…

— Обережно… — спинив мене козак. — І не поспішай. Гать хитро покладена. Щоб навіть як ворог знайде її, не зміг легко скористатися. З цього місця просто двадцять кроків можна пройти, потім буде поворот на схід. П'ять кроків... і знову на південь... Там відлічиш десять кроків.

Про це Василь міг не попереджати. Я добре бачив, як настил вихляє по дну аж до протилежного берега. Але кивнув. Мовляв, зрозумів. Моє діло по воді дибати і кроки вголос рахувати, а твоє — мене направляти.

— Про що запитати хотів? — нагадав Полупуд.

— Чому ти згадав Спаса? Мовляв, хоч до Спаса ще далеко, але водяного все одно задобрити не завадить.

— Стоп... — Василь мабуть вирішив, що я вже дійшов до повороту, хоча насправді до нього залишалося ще майже півтора метра. — Тепер шість кроків на захід і потім знову двадцять на південь. Та стій, тобі кажуть!

— Ти не переживай, батьку. Я ж ногами відчуваю ногами... Та й вода тут прозоріша ніж біля берега. Місцями, навіть видно колоди. Ну, а скупаюся зайвий раз — теж не біда. Мокрий дощу не боїться.

— Загалом... — погодився запорожець і вирішив надати мені свободу дії. — Сам, так сам... Впадеш — на дно не ставай. Пливи.

Козак сів по-турецьки на березі, набив люльку і став вводити мене в початковий курс слов'янської міфології. По розділу «Нежить водяна, водяником звана». При цьому голосом і манерою викладання він так разюче нагадував доцента Літковця, що я ледь втримався від сміху.  За одвічною студентської звичкою більшу частину лекції пропускав повз вуха. Але основне виловлював.

— …старі люди кажуть, що водяник особливо небезпечний по великих святах. У ніч на Івана Купала, в Троїцьку суботу та на великомученика Іллі. У ці дні, а також перед грозою краще в незнайомих водоймах не купатися і без потреби в воду не лізти. Зате водяний не може шкодити людям від Хрещення і аж до Великодня... — повчав Полупуд, благодушно попихкуючи люлькою і схвально киваючи кожен раз, коли я вибирав вдалий напрямок.

— А що до Спаса... То інша історія. Господь Бог не дозволяє нежиті довго засиджуватися на одному місці. Посилає святого Іллю, і той ганяє їх блискавками. Тому до Хрещення водяник живе у воді, а потім переходить у лозу, через що його ще звуть дідусь Лозовик. Потім перебирається на сушу, в прибережні трави… І аж на Першого Спаса знову може повернуться у водойму. Якщо тільки хтось не зіштовхне його у воду раніше. Тому, він весь час сидить на березі і чекає перехожих. Але так як сам попросити про таку послугу не може, а люди його не бачать — то водяний починає сердитися і пакостити ...

«Ах, он де собака порилася... — посміхнувся я подумки. — Це ж зовсім інший кордебалет. Я чекав підступу від водяного, добре пам'ятаючи, що безкоштовних тістечок не буває, і що за копняки нагороди не роздають. А тепер весь цей «атракціон небаченої щедрості» отримав пояснення... Нехай, доволі оригінальним способом, але я повернув водяника додому значно раніше призначеного терміну. Так що всі подарунки мною цілком заслужені. І приймати їх можна без побоювання»