Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Міллспорта, але саме тому…

Я замовк. Вона допитливо глянула на мене.

— Що «саме тому»?

Саме тому ми керуємося тим, що спало на думку тобі, а не мені. Тому що все, що я міг би надумати, він теж надумає з високою імовірністю.

— Це саме те, чого вони від нас чекатимуть, — виправився я. — Якщо пощастить, вони проскочать повз нас на південь на найшвидшому виді транспорту, який тільки зможуть знайти.

Вона пішла до стільця навпроти мене й осідлала його.

— Ага. А ми тим часом що робитимемо?

— Це пропозиція?

Воно вискочило раніше, ніж я усвідомив, що сказав. Її очі розширилися.

— Ти…

— Пробач. Справді, пробач. Це жарт.

За таку брехню мене б викинули з посланців під глузливе завивання. Я майже бачив Вірджинію Відауру, що критично хитає головою. Цим не переконаєш і ченця з Лойко, наколотого субстанціями віри для їхнього двотижневого Прийняття. І це точно не переконало Сильву Ошіму.

— Слухай, Мікі, — повільно сказала вона. — Я знаю, що ще винна тобі за ту ніч з бородатими. І ти мені подобаєшся. Дуже. Але…

— Слухай, я серйозно. То був жарт, добре? Поганий жарт.

— Не можу сказати, що не думала про це. Здається, воно мені навіть наснилося кілька ночей тому. — Вона усміхнулася, а в мене щось трапилося в животі. — Уявляєш?

Я спромігся знову знизати плечима.

— Буває.

— Просто… — вона похитала головою. — Я не знаю тебе, Мікі. Тобто, знаю тебе не краще, ніж знала шість тижнів тому, і це трохи лячно.

— Аякже — чохли змінив. Буває, що…

— Ні. Не в тім річ. Ти замкнений, Мікі. Закритіший за будь-кого з моїх знайомих, і вже повір, що в нашій справі мені траплялися дуже бахнуті кадри. Ти увійшов до того бару, «Токійської ворони», із самим лише ножем, і убив їх так, ніби то була звична річ. І весь час ти отак легенько всміхався. — Вона торкнулася волосся, як на мене, то трохи незграбно. — 3 оцим я можу згадати все до найдрібніших деталей, коли мені треба. Я бачила твоє обличчя, і я досі бачу його зараз. Ти усміхався, Мікі.

Я мовчав.

— Не думаю, що захочу лягти в ліжко з кимось таким. Ну, — вона всміхнулася сама до себе. — Насправді це брехня. Якась частина мене хоче, якась частина справді хоче цього. Але цій частині я навчилася не довірятися.

— Певно, це дуже мудро.

— Ага. Певно. — Вона змахнула волосся з чола й спробувала усміхнутися твердіше. Її очі знову стрельнули в мої. — Тож ти пішов до цитаделі й забрав їхні пам’яті. Навіщо, Мікі?

Я усміхнувся у відповідь. Підвівся зі стільця.

— Знаєш, Сильво, якась частина в мені справді хоче тобі розказати. Але…

— Гаразд, гаразд…

— …цій частині я навчився не довіряти.

— Дуже дотепно.

— Стараюся як можу. Слухай, я піду перевірю кілька штук на вулиці, поки не смеркло. Невдовзі повернуся. Якщо тобі здається, що ти щось мені винна за бородатих, то зроби мені тим часом маленьку послугу. Спробуй забути, що я колись отак тупо підкотив, як оце зараз. Я був би тобі дуже вдячний.

Вона відвернулася, глянула на котушку даних. Голос прозвучав дуже тихо.

— Аякже. Нема проблем.

Ні, є проблема. Я прикусив язика, ідучи до дверей. Драна проблема справді є. І я досі гадки не маю, що з нею робити.

На другий дзвінок відповідають майже одразу. Різкий чоловічий голос, що не бажає говорити ні з ким.

— Ну?

— Ярославе?

— Так, — роздратовано. — Хто це там?

— Блакитний жучок.

За цими словами тиша відкрилася, як ножова рана. Навіть статика до неї не домішувалася. На відміну від того зв’язку, що я мав із Ласло, ця лінія була чиста, як сльоза. Я почув шок по той бік.

— Хто це? — його голос абсолютно змінився. Затвердів, як розпилений вічнобетон. — Увімкни відео, я хочу бачити обличчя.

— Воно тобі не дуже допоможе. Те, що я ношу, ти навряд чи впізнаєш.

— Я тебе знаю?

— Скажу так — ти не дуже вірив у мене, коли я летів на Латімер, і я повною мірою виправдав твою нестачу віри.

— Ти! Повернувся на Світ?

— Ні, дзвоню з орбіти. А ти як думав, чорт забирай?

Довга пауза. Дихання. Я оглянув пристань Компчо справа наліво з рефлекторною обачністю.

— Чого ти хочеш?

— Ти знаєш.

Знову вагання.

— Її тут нема.

— Ага, точно. Переведи дзвінок на неї.

— Я правду кажу. Вона пішла. — Коли він вимовляє ці слова, його горло стискається — цього досить, щоб йому повірити. — Коли ти повернувся?

— Трохи раніше. А куди вона пішла?

— Не знаю. Якби мені треба було вгадати… — Його голос затухає у шиплячому видиху через розслаблені губи. Я зиркаю на годинника, якого виніс із бункера в Нечищеному. Він бездоганно вимірював час три сотні років, байдужий до людської відсутності. Після багатьох років екранчиків з годинником просто перед очима, він і досі здається трохи дивним, трохи архаїчним.

— Таки треба. Це важливо.

— Ти нікому не сказав, що повертаєшся. Ми думали…

— Так, я не дуже люблю святкові зустрічі. Здогадуйся вже. Куди вона пішла?

Я почув, як стислися його губи.

— Пошукай на Вчирі.

— На пляжі Вчира? Та облиш.

— Думай собі що хочеш. Я сказав, ти почув.

— Після стількох років? Я думав…

— Ага, я теж. Але перед тим, як вона пішла, я спробував… — Він замовкає. Щось клацає в його горлі, коли він ковтає. — У нас тоді ще був спільний рахунок. Вона сплатила за незручний загальний салон кошутського швидкісного вантажника, що прямував на південь, і, коли туди дісталася, купила собі нового чохла. Серферські параметри. Вичистила свій рахунок, щоб вистачило. Усе спалила. Я знаю, вона там із тим засраним…

Мова вривається. Густа тиша. Якісь іржаві залишки пристойності смикають мою щоку і пом’якшують голос.

— Тож ти думаєш, що Бразил і досі десь поруч, га?

— А що мало змінитися на Вчирі? — гірко питає він.

— Добре, Ярку. Це те, що мені треба. Дякую, друже. — При цих словах моя брова повзе вгору. — Не дуже там надривайся, чув?

Він бурчить. Коли я вже збираюся урвати зв’язок, він прочищає горло й знову говорить.

— Слухай, якщо побачиш її. Скажи…

Я чекаю.

— Ох, та до сраки, — і він закінчує дзвінок.

Денне світло затухало.

Внизу з моря навівало ніч, і по всій Текітомурі почали з’являтися вогники. Хотей грузно всівся на західному обрії, малюючи до берега строкату помаранчеву доріжку на воді. Мідний і надкушений з одного боку Маріканон висів над головою. Ген у морі ходові вогні тральників уже всипали загуслий морок. До