Читати книгу - "Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс"

- Глава 22.2 -

– Треба їхати додому, – говорить Мирон. – Все одно до нього сьогодні не пустять. 

– Добре, – погоджується Олена Станіславівна. Ми всі виснажені і хочемо відпочити, якщо буде така змогла. 

Залишаємо будівлю клініки далеко за північ. Відчуваю себе вижатим лимоном після всього пережитого. Сідаю позаду в автівку Мирона, а він і його мама – попереду. Захар їде своїм автомобілем. 

– Я сьогодні у вас залишусь. Немає сенсу повертатися в місто, – говорить Мирон. 

– Звісно, синку. Тобі також треба відпочити, – погоджується Олена Станіславівна. 

Далі їдемо мовчки, і кожен думає про щось своє. Хоча мені здається, що зараз ми тільки про одне можемо думати – щоб Дмитро став на ноги і повернувся до нас. 

Повернувшись в будинок, відразу йду у свою кімнату. Переодягаюся і лягаю під ковдру. Та якщо я думала, що зможу так просто заснути, то помилилася. Як би не намагалася викинути з голови все зайве і розслабитися – нічого не виходить. 

Коли чую стукіт у двері, одразу здогадуюсь, хто там. Нічого не відповідаю і спостерігаю, як вони відкриваються і на порозі з'являється висока фігура Мирона. В кімнаті темно, а світло падає тільки з коридору. 

– Ти не спиш? – шепоче. 

– Ні, – так само відповідаю. 

– Можна мені з тобою залишитися? – несподівано питає, а я завмираю. Я можу відмовити і знаю, що Мирон не буде наполягати, але після всього, що сталося, не хочу відмовляти. 

– Можна, – видихаю. 

Мирон все розуміє. Він наближається і лягає до мене під ковдру. Обіймає за талію і цілує в щоку. Я не можу втриматись і сама горнусь до нього. Вдихаю аромат його парфумів і не вірю до кінця, що все це з нами відбувається. 

– Я сьогодні дуже сильно злякався, – шепоче. – Я ніколи не вірив у те, що мій тато хворіє. Він завжди таким сильним був. Ми з Захаром брали з нього приклад. Коли нам сказали, що залишилось кілька місяців, я довго не міг прийти до себе. Не приймав цього факту. Але сьогодні зрозумів, що помилився. Ми його втрачаємо. І нічого не можемо з цим зробити. 

– Мені шкода, – кажу, а голос тремтить. 

– Я знаю. Мені теж, – Мирон цілує мене в лоба і ще міцніше до себе пригортає. – Спи, Ясю. Я буду поряд. 

Як же приємно це чути, а ще приємніше – відчувати його поряд. Звісно, було б набагато краще, якби причина нашого спільного перебування на одному ліжку була іншою, але ми не можемо керувати подіями і повинні приймати те, що є. 

В обіймах Мирона засинаю швидко і сплю довго, практично до обіду. Прокидаюсь в ліжку одна і спочатку не вірю, що Мирон дійсно був тут. 

Одягаюсь і спускаюсь вниз, але нікого там не знаходжу. Розумію, що Олена Станіславівна, швидше за все, в лікарні, і Мирон теж. 

Набираю його номер, щоб дізнатися про самопочуття його батька, і дуже боюсь почути щось погане. 

– Я слухаю! – голос Мирона звучить напружено. 

– Привіт! Ти в лікарні? – питаю. 

– Був там. Зараз на роботу їду. Все так невчасно навалилося, – відповідає. 

– Як тато? Йому краще? 

– Він опритомнів. Мама з ним, – розповідає. – Ти не хвилюйся. На цей момент все добре. 

– Я можу чимось допомогти? – випалюю. Сидіти без діла зовсім не хочу. 

– Ти і так допомагаєш. Просто бережи себе, – тепло відповідає Мирон. – Якщо будуть новини, я дам знати. 

– Добре. Бувай! – відповідаю. 

– Бувай! 

Закінчую дзвінок і сідаю на диван у вітальні. Розумію, що не хочу так, як зараз відбувається. Хочу чимось допомогти, саме тому йду снідати і збираюсь в офіс до Мирона. 

Я не можу допомогти Дмитру одужати, але чудово розбираюсь у справах компанії, саме тому готова замінити помічницю Мирона, яка злила інформацію. Головне, щоб сам Мирон підтримав мою ідею і не відправив додому. Тут, наодинці з собою, збожеволіти можна, а там я хоча б зможу відволіктись. 

Зібравшись, викликаю таксі і їду до будівлі, в якій знаходиться компанія. Впевнено йду всередину і піднімаюсь ліфтом на потрібний поверх. 

В приймальні нікого немає, а двері кабінету відкриті навстіж. Спочатку мені здається, що і там порожньо, але вже за мить я чую голоси Мирона і… Єви. 

От її я точно не очікувала тут побачити. Стає неприємно і збираюсь піти, але зупиняюсь, тому що цікавість перемогла. Так, я підслуховую, але якщо Мирон чесний зі мною, то нічого кримінального я не почую, а якщо ні – то розчаруюсь у ному в черговий раз.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍