Читати книгу - "Червона Офелія"

чолов’яга у забризканому кров’ю фартусі, якраз смалив пучком соломи свинячу тушу. Його обличчя видовжилося від здивування.

— Я тобі зараз покажу «ваше благородіє», гнидо московська! — проказав Казиміренко. — Який я тобі «ваше благородіє»?

— Еее, так, пане поручнику… перепрошую! То я з несподіванки! — виправдався різник. — А що ви робили в моєму льоху?

— А що ви робили в моєму льоху?! — перекривив різника Казиміренко. — Зараз ми тобі усе розкажемо. Ти арештований за співпрацю з комуно-московською агентурою.

Казиміренко навів свій револьвер на різника.

— Гайда, в дім, поки я тебе не пристрелив просто отут, на подвір’ї. Марку, тримай цього гада на прицілі, а я — на заставу. Скоро буду.

Швед махнув револьвером.

— До хати і без витівок. Буду стріляти без попередження.

— У чому моя вина? — пробурмотів різник. — Я ж стараюся для петлюрівців…

— У нас петлюрівців нема, у нас є чинна армія Української Народної Республіки. Втямив? — проказав Марко. — Де заховане кліше? Сам зізнаєшся чи допомагати доведеться?

— Кліше?

— Так, кліше, викрадене і заховане у твоєму льоху… Кліше для друку грошей.

— Так шукайте! Що знайдете, ваше буде.

— Ех ти… Така твоя дяка за те, що можеш спокійно працювати на своїй землі? Льох он набитий м’ясилом. Чи до тебе, може, як ти говориш, петлюрівці приходять і силоміць добро забирають, як більшовицька наволоч?

— Ніііі… — прогудів різник. Плечі чоловіка затряслися від плачу. — Не приходять. Тобто, не забирають.

— А чого ж ти зв’язався з московськими шпигунами? Чим тобі нова влада не догодила? В армію тебе не взяли, аби ти тут людям допомагав, ніхто тебе не чіпає… За що ж ти продався? — запитав Швед.

Різник, розмазуючи бруд по обличчю, аж затикав.

— Не винен я. Змусили мене.

— Хто?

Чоловік важко зітхнув, витираючи руки об закривавлений фартух.

— Прийшли вночі. Сказали, якщо не допоможу, то уб’ють всіх: мене, дочку, дружину… Я родину швидко спровадив до Волочиська, до тещі, аби там схоронилися, а сам тут живу, як на динаміті.

— Хто приходив? Скільки?

— Було їх троє. Одного я знаю, волочиський він, босяком його ще отаким пам’ятаю. Віку, певно, вашого; одягнутий теж, як ви. Стара форма царської армії, френч без погонів… І двох інших — не знаю, якісь чужі…

— Волочиський, кажеш… — замислено повторив Марко. — Чому до начальника застави не звернувся? Ти ж з Казиміренком наче у добрих стосунках…

— Залякали мене. Та й боявся, а раптом до сім’ї доберуться! Чи Казиміренко не повірить… Ви тут сьогодні є, завтра нема…

— Малодушний ти! — відказав Швед. — Як не віриш у справу тих, хто тебе за людину має, то будеш гнути спину на тих, хто тебе залякує.

— Та не з доброї я волі…

Марків погляд раптом упав на фартух різника. Він був забризканий кров’ю якраз посередині, так само, як та біла сукенка, яку солдати під час обшуку знайшли під ліжком Крамовського.

— Чого фартух такий забризканий кров’ю?

— Так я ж різник! — проказав чоловік винувато опустивши очі. — Свиней ріжу… Самі ж зволили бачити.

— Ще не бачив я, аби кров отак бризкала, коли свиней ріжуть, — відповів Марко. — Сокирою ти їх гемселиш чи як?

— Так я ж її збираю, для кров’янок і ковбас, для паштетів… Може, й заляпався, коли зливав до бочки, — понуро проказав він.

— До бочки? — перепитав Марко. — Ану, шановний, ходімо до льоху! Покажеш мені, як ти це робиш…

— Та що там показувати? Звичайно… — шморгнув носом різник. — Зібрану кров зливаю до бочки, а потім використовую, коли кров’янки роблю. Ну, і до паштету домішую, аби соковитим був…

— Ходи, ходи! — Марко вказав револьвером на двері. — Глядиш, поки пан поручник повернеться, так ми й велике діло зробити встигнемо!

— Яке діло? — перепитав різник.

— Зараз покажу! — запевнив Марко. — Бери ліхтар, пішли до льоху!

Різник неохоче поплентався попереду Марка. Засвітив гасову лампу, відхилив двері, повільно увійшов усередину.

— Ну, і навіщо ви мене сюди привели? — запитав у Шведа. — Тут м’ясо, сало… Якщо треба чогось, кажіть, я і вам по добрій волі вріжу.

— Не грай вар’ята! — Марко огледівся навсібіч. — Де та бочка з кров’ю? Отам?

Різник засіпався, затрясся як у лихоманці.

— Втопити мене надумали, ваше благородіє?

— Ніхто тебе топити у бочці не буде… Теж мені, герцог Кларенс знайшовся!

— Хто? — перепитав розгублено різник.

— Та був один такий пан, втопили у бочці з мальвазією. Під суд підеш, за зраду, там і вирішать, що з тобою робити…

— Не треба, не треба під суд! Краще скажіть, чим я можу допомогти?

— Подай-но мені краще отой гак! — проказав Марко.

— Навіщо? Навіщо вам гак?

— Зараз побачиш!

Марко взяв до рук металевий гак на довгій дерев’яній ручці. Ним різник користувався, коли знімав солонину та ковбаси. Занурив його у бочку з кров’ю. Гак ковзнув, зачепився за якийсь виступ, скреготнув.

— Воно! — радісно вигукнув Марко. Спробував зрушити той виступ з місця, посунув, та дістати не зміг.

— Лізь, діставай кліше з дна, розумнику! — наказав різникові. — Добре надумали, ховати у бочці з кров’ю!

— То не я, поняття не маю, хто до такого додумався! Вони ж до мене того і прийшли напередодні, що до мого льоху потаємний хід з маєтку веде! Видко, самі тут порядкували. В чому я винен? Що я міг їм відповісти, коли вони мені пригрозили?

— Вхід до маєтку чому не замурував?

— Так і не заважав він мені, я ним не користувався, та й у маєтку про нього забули.

— Ти міг піти до начальника застави і розповісти йому усе. Годі балакати. Діставай кліше!

Різник закасав рукав сорочки аж до плеча. Перегнувся через край бочки, занурив руку у загуслу свинячу кров. Побовтався у ній якусь мить і обережно вийняв невеличку металеву скриньку. Обтер її так-сяк фартушком.

— Ось! — проказав. — Беріть!

Швед обережно взяв до рук знахідку. Провів рукою по поверхні, прикрашеній фірмовим знаком «Краузе».

Відхилив вічко. Всередині скриньки лежало дві тонких металевих пластини із зображенням 250-гривневої купюри, спеціально виготовлені для друкарського верстату.

— Слава Богу! — видихнув Марко. — Ось воно! Знайшлося! Бачу, тебе й справді залякали, — проказав він до різника. — Ти що не знав, де було заховане кліше?

— Звідки, ваше благородіє?

— Та нема вже ніяких ваших благородій! — відмахнувся Швед. — Марком зови мене. Що ж, виходить, оті троє прийшли до тебе, вели розмову, а кліше хтось інший заховав у бочці з кров’ю?

— Істинно так! — перехрестився різник. — Я людина мирна, в мене злості нема, та й справи при ваших порядках ідуть непогано… Що для мене головне? Аби люди мали за що м’ясо купляти! Я до політики й не лізу. А