Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

скажете, куме, де вона живе?

— А як же мені її не знати, кумонько? А живе вона зовсім поруч, тут, на Масіеле.

— А чи могли би ви, куме, провести нас, моя подруга хоче з нею поговорити, домовитися про одну справу…

Жоау Алвес ще раз пильно оглянув дону Флор і почухав потилицю, ніби все це видавалося йому підозрілим та сумнівним:

— Кумонько, а чом би їй самій не піти туди? Я покажу, в якому будинку живе Діонісія.

— Куме, будьте джентльменом. Невже ви дозволите, щоб жінка без належного супроводу блукала цим кварталом? А раптом до неї якийсь нахаба причепиться…

Ніхто не сумнівався у шляхетності Жоау Алвеса.

— Що ж, я проведу вас, але запевняю, ніхто би вам і слівця кривого не мовив, у нас так не заведено…

Він підвівся і попросив похресників наглянути за ящиком зі щітками.

Жоау Алвес був стрункий, міцний негр років п’ятдесяти з гаком, у його кучерях уже де-не-де поблискувала сивина; на шиї він незмінно носив намисто божества ориша, червону та білу вервиці божества Шанґо і тільки усміхнені очі, обрамлені рясними зморщечками, видавали його пристрасть до кашаси. Підвівшись, Жоау мовив:

— Доно Нормо, дозвольте поцікавитись, а що за справа до Діо у цієї дівиці? — оте «дівиця» прозвучало доволі насмішкувато.

— Нічого поганого, куме…

— Питаю, бо якщо ви з якимись недобрими намірами, то за всієї поваги до вас, кумонько, — знаю, в якому я перед вами боргу, — я туди не піду… Та й нічого у вас не вийшло б: у неї просто всемогутній заступник. — Він торкнувся землі кінчиками пальців, звертаючись до божества — Оке аро Ошоссі! Ніщо не заподіє їй зла, навіть нечестивий ебо буде безсилий і будь-яке відьомство обернеться проти того, хто його вчинить…

— Коли ви візьмете мене на Макумбу, куме? Ви ж знаєте, як я хочу побувати на кандомбле[33]… — це була давня незадоволена цікавість дони Норми.

Так, спілкуючись, вони ввійшли у квартал, де жила Діонісія. Суботні гульбища тривали до світанку, тому не дивно було, що в неділю вранці вулиці були такі порожні. Лише де-не-де на підвіконня спиралися жінки, та вони радше насолоджувалися красою недільного ранку, ніж виглядали чоловіків. Навколо панували тиша і спокій, усе було оповите невагомою, ніби аж церковною, благодаттю.

Дона Норма була геть розчарована — який же нецікавий час вони обрали для свого візиту. Зараз цей квартал нічим не відрізнявся від звичайних сімейних кварталів. До того ж дім Діонісії стояв на початку вулиці, вони тільки перейшли дорогу.

Коли підіймалися вгору хиткими сходами, повз них у темряві прошмигнув величезний пацюк. Звідусіль чулися голоси, уривки фраз, хтось тихо наспівував сумну пісню. Заледве дісталися четвертого поверху, як усе довкола заполонив аромат лаванди — знак того, що в будинку новонароджене маля. Вони зайшли в коридор і зупинилися біля дверей кімнати Діонісії.

Жоау Алвес легенько постукав у двері:

— Хто там? — пролунав теплий спокійний голос.

— З миром, Діо… Це я, Жоау Алвес. Тут зі мною дві сеньйори, вони хочуть з тобою поговорити. Одну з них я знаю, це моя кума Норма, порядна і добра жінка.

— То заходьте і вибачайте за безлад, я ще навіть не встигла поприбирати…

Перший увійшов Жоау, а вже за ним подруги. У тісній кімнатці стояло велике двоспальне ліжко, стара, перехняблена шафа, залізний умивальник, емальоване відро, а з-під ліжка виднівся нічний горщик. Усе сяяло чистотою. На стіні красувалося тріснуте дзеркало та ікона святого Бонфіма, прикрашена стрічками. З вікна, що виходило на подвір’я, лилося м’яке ранкове світло, а від сусідів долинала тужлива пісенька.

Опершись на подушки, до половини прикрита простирадлом, мулатка Діонісія де Ошоссі привітно всміхалася несподіваним гостям. Декольте її мереживного пеньюара оголювало повні груди, до тепла яких горнулося немовля. Велике смагляве немовля. У курильниці під стільцем диміла лаванда, насичуючи своїм запаморочливим ароматом розкладений на стільці одяг новонародженого. Два ящики з-під гасу, обгорнуті шовковистою тканиною, слугували за табуретки. У задньому кутку кімнати виднівся пежі[34] — лук і стріли Ошоссі, зображення святого Георгія-побідоносця, який перемагає дракона, зелений камінь — імовірно, фетиш Ієманжі, та бірюзова вервиця.

— Сеу Жоау, — озвалася мулатка своїм спокійним голосом, — приберіть, будь ласка, зі стільця дитячі речі та покладіть їх у шафу: я приготувала їх, щоб переодягнути малюка після купання. Запропонуйте стілець цій жінці… — вона вказала на дону Норму і, повернувшись потім до дони Флор, з усмішкою сказала:

— А молодша сеньйора нехай вибачає, їй доведеться сісти на ящик.

Схилившись на ліжко, вона стежила, як сеу Жоау виконує її прохання, складає одяг у шафу, подає доні Нормі крісло. Всміхнена і незворушна, Діонісія, здавалося, не виказувала щонайменшої цікавості до непроханих гостей. Кому пощастило побачити цю спокійну, владну й водночас милу жінку, той зрозуміє, чому художник Карибе зобразив її в костюмі королеви на африканському троні.

Випередивши негра, дона Норма взяла сорочину та пелюшки і відчинила шафу, щоб заодно оцінити своїм пильним оком, скільки у мулатки суконь, блуз, туфель і сандалій.

— Візьміть і собі ящик, сеу Жоау, сідайте.

— Та я постою, Діо, мені й так добре.

— Сидячи і не кваплячись, краще бесіда ведеться, сеу Жоау, стоячи важче дійти до порозуміння.

Негр, одначе, вважав за краще стати біля підвіконня, затуливши осяйний недільний ранок. З вікна линула тужлива пісенька і смутною сльозою вмирала на ліжку Діонісії.

У пристрасті закована,

рабою раптом стала я,

коханий мій володарю!

Коли дона Норма і дона Флор сіли, запанувала непевна коротка пауза, яку порушила Діонісія своїм приємним і ніжним голосом. Вона заговорила про те, який сьогодні чудовий день і пошкодувала, що ще не може виходити надвір:

— Важко залишатися вдома, коли вмите дощем сонечко радісно вітає ранок…

Дона Норма підтримала цю невимушену розмову, і вони мило гомоніли про сонце, про дощ, про місячні ночі в Ітапоа чи в Кабулі й так дісталися до Ресифе, де жила сестра дони Норми, яка вийшла заміж за тамтешнього інженера, і де Діо якось теж жила кілька місяців:

— Я більш як півроку тягалася всюди з одним типом, який переховувався від поліції. Цей недоумок замакітрив мені голову, а потім покинув у Ресифе…

Хтозна скільки тривала б ця невимушена світська балачка — обидві жінки полюбляли поточити ляси, — та дона Флор, почувши дзвін церкви Террейро, який сповіщав, що настав полудень, тривожно перервала їхню бесіду:

— Нормінья, ми дуже затрималися, тобі не здається?..

— Не хвилюйтеся, мені дуже приємно погомоніти з вами… — сказала Діонісія.

— Наступного разу ми посидимо довше, — пообіцяла дона Норма. — А сьогодні ми зайшли у справі…

— Я до ваших послуг.

— У моєї подруги, дони Флор, немає дітей, вона не