Читати книгу - "Маленькі чоловіки"

крикнула пані Джо, так міцно схопивши за руку Еміля, що той не на жарт злякався.

– Не знаю, – квапливо відповів він. – Вони начебто пішли додому разом з усіма. Хіба вони не повернулися?

– Ні. Джордж і Томмі кажуть, що вони пішли з вами.

– З нами їх не було. Ми їх навіть не бачили. Ми перепливли ставок і пішли лісом, – сказав Джек.

– Покличте пана Баера й Сайлеса, принесіть ліхтарі!

Пані Баер нічого більше не додала, але всі зрозуміли, що вона задумала, й кинулися виконувати її накази. Через десять хвилин пан Баер і Сайлес вже пішли в ліс, а Франц поїхав на старенькій Енді оглядати пасовище. Пані Джо взяла трохи їжі зі столу, пляшечку горілки, ліхтар і, попросивши Джека й Еміля супроводжувати її, сіла на Тобі, навіть не одягнувши капелюха.

Вона чула, що хтось біжить за нею, але якийсь час не оберталася, бо була впевнена, що це Джек і Еміль. Але коли зупинилася й покликала хлопчиків, світло ліхтаря впало на обличчя її супутника, і вона побачила, що це Ден.

– Навіщо ти тут? Адже я покликала з собою Джека й Еміля, – сказала вона, одразу вирішивши відіслати його додому.

– Я прийшов замість них. Джек і Еміль ще не вечеряли, а мені хотілося піти з вами більше, ніж їм, – відповів Ден.

Взявши у пані Баер ліхтар, він з усмішкою глянув на неї. В його погляді світилися така твердість, що вона подумала: «На цього хлопчика можна покластися!».

Вона зіскочила з Тобі й попри відмовки Дена, змусила його сісти на ослика. Вони рухалися пустельною курною дорогою, час від часу зупиняючись, щоб крикнути й прислухатися, чи не відгукнуться дитячі голоси.

Коли вони дісталися пасовища, там, як мандрівні вогники, вже світилися інші ліхтарі, й було чутно, як пан Баер, переходячи з місця на місце, кликав дітей:

– Нен!.. Роб!.. Роб!.. Нен!..

Сайлес свистів і кричав, а Ден їздив по околицях на Тобі, який, здавалося, розумів, у чому справа, й покірно пробирався навіть по найнедоступніших місцях.

Іноді пані Джо просила всіх замовкнути й говорила, стримуючи сльози:

– Шум може налякати дітей. Краще я покличу їх. Мій голос Роб впізнає, – і вона починала ніжно кликати свого хлопчика. Вітер далеко розносив її поклик, але тільки луна відгукувалася на нього.

Тим часом небо почало хмуритися. Місяць тільки зрідка проглядав через хмари. Час від часу спалахувала блискавка й чувся віддалений гуркіт грому.

– О, Роббі! Мій Роббі! – шепотіла бідна пані Джо й бродила, як блідий привид, в супроводі Дена з ліхтарем. – Що я скажу батькові Нен, якщо з нею трапиться якась біда? І як це я відпустила мого крихітку так далеко! Чуєш що-небудь, Дене? – і коли той сумно відповів: «Ні», вона з таким відчаєм заломила руки, що Ден зістрибнув з Тобі та, прив’язавши його до огорожі, твердо сказав:

– Вони, можливо, пішли до струмка. Я зараз подивлюся, – він переліз через огорожу і пішов так швидко, що пані Джо насилу за ним встигала. А коли вона наздогнала його, він опустив ліхтар і з радістю показав їй сліди маленьких ніжок на вогкій землі біля струмка.

– Так, це слід мого Роббі! Йдемо в цей бік.

Пошуки були довгими. Але, здавалося, якийсь незрозумілий інстинкт вів стривожену матір по сліду її маленького сина. Через деякий час Ден скрикнув і підняв зі стежки щось блискуче – це була кришка від нового кухлика, що випала з рук Роба в ту жахливу хвилину, коли він зрозумів, що заблукав. Пані Джо схопила кришку й поцілувала її, ніби вона була жива, а коли Ден хотів крикнути, щоб покликати сюди інших, вона зупинила його:

– Ні-ні, дай мені самій знайти його. Я відпустила Роба й хочу сама повернути його батькові.

Трохи далі вони знайшли капелюха Нен і, уважно оглянувши околиці, нарешті побачили дітей, що міцно спали на траві. Ден ніколи не забуде картинку, яку висвітлило цієї ночі світло його ліхтаря.

Він думав, що пані Джо покличе Роба, але вона шепнула:

– Тс-с-с, – і, обережно піднявши фартух Нен, спрямувала погляд на миле, розрум’янене уві сні личко свого сина. Губи малюка були напіврозкриті, світле волосся спадало на лоб, а пухкенькі рученята міцно тримали кухлик, повний ягід.

Вигляд цих ягід, які дитина зберегла для неї, попри всі хвилювання цього вечора, так зачепив пані Джо – аж до сліз і вона, тихенько піднявши Роба, покликала його. Він прокинувся й спочатку начебто здивувався, а потім згадав все й, міцно обійнявши матір, засміявся й сказав голосом, повним перемоги:

– Я знав, що ти прийдеш! Ох, мамо, як мені хотілося тебе побачити!

Обіймаючи й цілуючи одне одного, вони на хвилину забули про все на світі. Ден в цей час розбудив Нен і з ніжністю, з якою досі поводився тільки з Тедді, став заспокоювати перелякану дівчинку, яку так раптово розбудили. Отямившись, Нен заплакала від радості. Так приємно було побачити знайоме обличчя й почути ласкаві слова після самотності й страху, які, здавалося, тривали цілу вічність.

– Не плач, моя дівчинко! – сказала пані Джо, обіймаючи Нен і притискаючи до себе обох дітей. – Все добре, не бійся, сьогодні ніхто не буде тобі дорікати.

– Це я винна, і мені дуже шкода. Я намагалася піклуватися про Роббі. Я накрила його фартухом від москітів і поклала його спати, і не чіпала його ягід, хоч була жахливо голодна. І я ніколи, ніколи більше не буду так робити! – схлипуючи, відповіла Нен.

– Ну а тепер, Дене, клич усіх, і підемо додому! – скомандувала пані Джо.

Піднявшись на огорожу, Ден весело крикнув: «Знайшли!», і його крик рознісся далеко по окрузі. Вогники негайно ж почали збігатися й незабаром оточили маленьку групу близько до заростей папороті. Почалися обійми, поцілунки, розпитування. Піднявся такий гамір, що світлячки, напевно, страшенно здивувалися, москіти зраділо задзижчали, нічні метелики злетілися на світло ліхтарів, а жаби заквакали ще голосніше, висловлюючи, мабуть, своє схвалення.

Потім вся компанія рушила додому. Франц вирушив вперед на Енді, щоб повідомити радісну звістку домашнім. Ден їхав на чолі процесії на Тобі. За ним слідувала Нен на руках Сайлеса, який запевняв, що йому жодного разу в житті не доводилося носити таку неспокійну поклажу, і всю дорогу підсміювався над витівками дівчинки.

Пан Баер нікому не захотів поступитися правом нести Роба, а той, вже трохи виспавшись, базікаючи, відчував себе героєм. Мати йшла біля свого дорогого хлопчика й раділа, коли він повторював: «Я знав, що мама прийде!», або нахилявся поцілувати її, або клав їй у