Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

є. Принаймні кращим тобі тут поруч не обзавестися. Хіба що скористаєшся наявними пропозиціями?

Мартін покривлявся їй у відповідь.

— Навряд чи. Десь тут є чотири-три-один у лівій кишені. Мабуть, таки знадобиться. — Він поточився, намагаючись видобути з кишені невеличку коробочку з алкогольними антагоністами. — Мені ще гризотні бракувало.

— Та не збиралася я тебе гризти; просто нагадала тобі твої координати задля твого ж добра. Крім того, мені здавалося, ми все одно збиралися відшукати одне одного. Ну, і якби тебе тут хтось застукав раніше мене, то це означало би, що я не справляюся зі своєю роботою. Ти мав сидіти в своїй каюті. Ти ж знаєш, що пиятику карають шпіцрутенами, правда? — Рейчел узяла його під лікоть і плавно повела до дверей. Мартін на ногах практично не тримався, тому це перетворилося на цікаву вправу: вона висока, з підсилювачами в скелетних м’язах якраз для таких пригод, але він був утричі важчий від неї, інертніший і мав низький центр ваги тіла. Отак за руки вони пройшлися, немов який п’яничка, поки Мартін нарешті не впорався й не приліпив пластир на долоню. І тільки потім Рейчел вдалося вивести їх у коридор.

Поки вони дісталися її каюти, Мартін уже зблід і важко відсапувався.

— Заходь, — скомандувала Рейчел.

— Як же мені хріново, — пробурмотів він. — У тебе є вода?

— Ага. — Жінка зачинила люк у каюту за ними і повернула колесо, замикаючи його. — Он там умивальник. Впевнена, ти вже такі бачив.

— Дякую. Гадаю, бачив. — Він відкрив крани й хлюпнув кілька жмень води на обличчя, потім схопив порцелянову посудину і залпом випив кілька повних чашок. — Гадське алкогольне зневоднення. — Мартін випростався. — Гадаєш, я втратив голову?

— Мені спадало таке на думку, так, — сухо відповіла вона, склавши руки на грудях і спостерігаючи за ним. Чоловік струснувся, наче скуйовджений водяний щур, і рухнув на охайно складену постіль Рейчел.

— Треба конче було забути про деякі дуже погані речі, — із сумом промовив він. — Страх як потрібно було. Я нечасто напиваюся через це, але переживати такі ситуації сам на сам із собою мені вдається погано. Останнім часом тільки й бачив, що кабельні розведення та мікросхеми, ну, ще кілька наївних зелених фенрихів за обідом. За мною тінню швендяє привид із управління Куратора, ходить назирці, вистежує, дослухається до всього, що я кажу. Чисто в довбаній тюрмі.

Рейчел дістала собі розкладного стільця й сіла поруч.

— Це говорить тільки про те, що у в’язниці ти ніколи не сидів. Вважай, щасливчик.

— А ти сиділа? — криво посміхнувся він їй. — На держслужбі?

— Так. Вісім місяців у буцегарні, куди мене запроторив один сільгоспкартель за промислове шпигунство. «Мультинаціональна амністія» дала мені статус в’язня торгівлі та наклала на картель ембарго. Завдяки цьому й вийшла. Точніше, не вийшла — вилетіла пробкою.

Рейчел насупилася, пригадуючи ті події — її обличчям промайнули сірі тіні колишньої нестримної люті, розмитої часом. Це не найдовший строк, який вона мотала, але говорити про це ще була неготова.

Мартін похитав головою і слабко всміхнувся:

— Нова Республіка для всіх як в’язниця, еге ж?

— Хм-м. — Вона прохромила його поглядом: — От тепер я думаю, що ти трохи перебільшуєш.

— Принаймні ти не можеш не погодитися, що всі вони бранці своєї ідеології, правда? Двохсотлітній гніт не залишає багато простору для маневру, щоб дистанціюватися від своєї культури та озирнутися навколо. Саме через це ми в усе це вляпалися. — Мартін відкинувся, обпершися головою на стіну. — Пробач, я втомився. Я дві зміни відгарував, калібруючи ходову, а потім іще чотири години вишукував проблему в логіці перемикання подачі окиснювача системи управління реактивною тягою на «Славному».

— Вибачення прийняті. — Рейчел розстебнула куртку і зняла чоботи. — Ух-х.

— Натерла ноги?

— Чорт би забрав цей флот. Й на мить не присядуть. От і я не можу собі дозволити розслабитись.

Він позіхнув.

— Якщо ми вже говоримо про інші речі… Як гадаєш, що надумали робити септаґонці?

Вона знизала плечима.

— Може, під прицілом витурять нас із району, а з Нової Республіки виторгують компенсацію. Септаґон дуже прагматичний. Чхати вони хотіли на теревені про честь нації, або чесноти хоробрості, або чоловічу мужність…

— Ну, якщо вже ти зняла чоботи… — підвівся Мартін, — сподіваюся, ти не проти, я теж свої скину.

— Почувайся як удома, — відмахнулася вона.

— Хіба я тут не в ролі твого лояльного вірнопідданого?

— Як ти собі дозволяєш говорити?! — загиготіла вона. — Чесно, я би з глузду з’їхала з цими клятими монархістами. Теоретично я все це розумію, але як із цим жити — ні. Їй-богу, звихнулася би. За десяток років.

— Хм-м, — чоловік нагнувся, розшнуровуючи черевики. — Давай поглянемо на це з іншої сторони. Чим займається більшість людей удома? Мають родини, мають друзів, ведуть загалом комфортний спосіб життя, займаючись трьома-чотирма речами водночас: пораються в саду, розводять жуків на продаж, фарбують ландшафти, виховують дітей. Усяке таке. Ентомологи, які вивчають комашок-дригунців, що повзають попід ногами. Якого біса цим не займаємося ми?

— Колись я так і жила.

Мартін із цікавістю підвів на неї погляд, але вона дивилася в інший бік, пригадуючи щось.

— Віриш, я тридцять років вела хатнє господарство? Була доброю богобоязною дружиною, чоловік добував хліб насущний, двоє діток на