Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

радість батькам і приміський садочок. Церква щонеділі, і нічого, нічого не могло суперечити нашому вдаваному конформізму.

— Ха, мені здавалося ти старша, ніж виглядаєш. Застій кінця шістдесятих, виходить?

— Яких саме шістдесятих? — похитала вона головою і сама ж відповіла на своє риторичне питання: — Дві тисячі шістдесятих. Я народилася в сорок дев’ятому. Виросла в баптистській сім’ї; баптистське містечко, тиха релігія, а після Есхатона все якось замкнулося на собі. Гадаю, ми всі дуже боялися, на відчай душі. Давно це було. Одного дня, коли діти були в коледжі, сорокавосьмирічна я раптом зрозуміла, що не вірю ні слову. На той момент вікова терапія стала вже здійсненим фактом, пастор покинув таврувати її та називати сатанинським втручанням в Господню волю (після того, як програв партію в сквош рідному діду), і я раптом збагнула, що прожила пустопорожній день, що попереду на мене чекає, можливо, мільйон однаковісіньких днів, а я ще так багато не зробила в житті і багато чого не вмію. Хіба що змінюся. Та й не вірила я по суті: релігія — то радше чоловікове, я просто їй не опиралася. Тому я переїхала. Пройшла курс терапії, за пів року скинула двадцять років. Далі як у всіх: була у фузі Стерлінґа, змінила ім’я, змінилася повністю. Підселилася до комуни анархістів, навчилася жонглювати, приєдналася до радикального руху опору насильству. Гаррі… ет, ні… Гарольд таку мене не прийняв.

— Друге дитинство. Наче підлітком у двадцятому столітті.

— Саме так… — Вона прискіпливо поглянула на Мартіна. — А ти?

— Я молодший за тебе, — знизав він плечима. — І старший практично за будь-кого в цьому хрестовому поході дітей, на борту цього ідіотського зорельота. Крім, хіба що, адмірала. — На якусь мить, найкоротшу мить, він видався геть вимученим: — Тебе не мало би бути тут. Мене не мало би бути тут.

Рейчел витріщилася на нього:

— Ти все зіпсував?

— Ми… — Він прикусив собі язика, кинув на неї цікавий обережний погляд і почав заново: — Цей похід приречений. Гадаю, ти і без мене в курсі.

— Так. — Вона дивилася на підлогу. — В курсі, — спокійно підтвердила його слова. — Якщо я не домовлюся про якесь припинення вогню або не переконаю їх відмовитися від використання каузальної зброї, наступний крок буде за Есхатоном. Може, кине по них кометою з антиречовини або ще щось придумає. А ти як вважаєш?

— Я вважаю... — На її погляд він відповідати не став, одвернувся та ухильно продовжив: — Якщо втрутиться Есхатон, то ми обоє помилилися зі своїм місцем перебування.

— Ха. Просто радість яка — знати це, — вона видушила із себе посмішку. — То звідки ти сам? Давай… я ж тобі про себе розповіла.

Мартін потягнувся і відкинувся на спину.

— Я виріс на фермі серед пагорбів Йоркширу, в оточенні кіз, пролетарських картузів і похмурих сатанинських млинів, які катзна-що там мололи. Ну, й звісно, обов’язковою розвагою із тхором і пивом по вівторкових вечорах задля туристів.

— Розвагою із тхором? — Рейчел подивилася на нього з недовірою.

— Угу. Примотуєте кілт клейкою стрічкою до колін (а ти ж напевно знаєш, що жоден щирий йоркширець нічого не носить під кілтом) і хапаєте тхора за холку. Тхори чимось схожі на норок, от тільки набагато зліші. Можна сказати, це такий обряд ініціації для молодняка. Запихаєте собі тхора в місце, де ніколи не світить сонце, і далі під балалайку танцюєте свою хутряну джиґу. І так до останнього танцюриста, ну, далі ти й сама розумієш. Чимось схоже на древній бурський спорт із поцілунком трубкозуба. — Мартін театрально здригнувся. — Ненавиджу тхорів. Ця проклятуща тварина б’є міцніше від нерозбавленого односолодового, але без приємних післяефектів вживання віскі.

— Гаразд, цим ти займався по вівторках. А що ти робив по середах? — повільно всміхнулася Рейчел. — Розкажи мені ще щось.

— По середах ми сиділи вдома й дивилися повтори «Вулиці Коронації» — заміксовані старі відеофайли із майже реалістичною роздільною здатністю, до яких додали субтитри, щоб можна було зрозуміти, про що там говорять. Потім ми всі піднімали кухоль міцного «йоркширського чаю» і виголошували тост за падіння династії Ланкастерів. Дуже по-домашньому, дуже по-йоркширськи. Пам’ятаю, як ми відзначали тисячоліття перемоги. Та годі вже про мене. Чим ти займалася по середах?

— Нічим особливим, — кліпнула у відповідь Рейчел. — Знешкоджувала ядерні бомби терористів. Ловила кулі алжирських сепаратистів-мормонів. Це вже після того, як я збунтувалася. А раніше була типовою матусею, возила дітей на футбольну секцію, хоча вже не пригадаю, по яких днях. Ну і всяке таке.

Жінка повернулася кудись убік і покопалася в кофрі, який видобула з-під койки.

— Ось. — Вона дістала вузьку коробку й розкрила її. — Знаєш, може, ти поквапився зі своїм пластирем-витверезником. — В антисептичному світлі каюти золотом іскрилася пляшка.

— З мене вийшов би поганий чоповий брат. Мені хотілося напитись і подепресувати наодинці. А ти своїм приходом мене протверезила.

— То, може, варто було би знайти компанію, замість того щоб напиватися одному? — В її руках з’явилося дві чарочки. Вона нахилилася поближче: — Розбавити чи ні?

Мартін критично оглянув пляшку. Репліка односолодового віскі п’ятдесятирічної витримки зі Спейсайду, бочкової міцності. Якби це не був клон, виготовлений із використанням нанотехнологій, то пляшка вартувала би стільки ж, скільки й платина по її вазі. І навіть у такому вигляді це більш ніж вартісний трунок.

— Не розбавляй.