Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

— Я лише переказую вам те, що бачили слуги. А їхні свідчення досить-таки непевні. Може, вам краще поїхати й поглянути самим?  

— Неодмінно поїдемо, — запевнив Локвуд. — А в інших місцях ці сліди не з’являються?  

— Ні.  

— Чим покриті сходинки?  

— Дошками.  

— Килимів або доріжок немає?  

— Немає.  

Локвуд затарабанив пальцями:  

— А чи знаєте ви щось про можливу причину цього прояву? Скажімо, про якусь трагедію чи вбивство з ревнощів у вашому будинку?  

Леді просто-таки наїжачилась. Навряд чи її вразило б більше. якби Локвуд зараз скочив на стіл, порозкидав ногами чашки і вхопив її за носа.  

— Звичайно ж, ні! Як мені відомо, в моєму будинку ніколи не траплялось жодного насильства чи злочину... — відповіла вона, рішуче випинаючи вперед свої худі груди.  

— Щиро вірю вам... — Локвуд трохи помовчав, дивлячись на вогонь у каміні. — Панно Вінтерґарден, учора в телефонній розмові ви сказали, що це для вас «питання життя й смерті». Сліди, які ви описали, справді тривожна річ, однак я вважаю, що йдеться не тільки про них. Ви більше нічого не хочете розповісти нам?  

Вираз обличчя нашої клієнтки відразу змінився. Куди й поділась її манірність—тепер ця леді здавалась нам просто втомленою й змореною жінкою.  

— Так. У моєму домі стався один... е-е... випадок. Тільки прошу вас: зрозумійте, що я тут не винна. Самі собою ці сліди ніколи не були проблемою, хай там що просторікують мої слуги, — вона хитнула головою. — Я чинила так. як треба. Це не моя провина!  

— Далі, будь ласка. То ці сліди почали з’являтись не щойно, а вже віддавна? — перепитала я.  

— Так, кілька років тому, — вона подивилася на мене, і в її голосі залунали нотки оборони. —Тільки не думайте, що я забула про свої обов’язки, панночко! Сліди та явища, що їх супроводжували, завжди були бліді й невиразні. Та й з’являлись вони вкрай рідко. І нікому не завдавали шкоди. їх, власне, ніхто й не помічав, крім отих нових шмаркачів-служників. Але останніми тижнями розповіді про них почастішали.  

І. нарешті. — вона відвела очі вбік, — сталась ота нічна нещасна пригода. Я найняла трьох дітей з нічної варти, щоб вони простежили за сходами.  

Ми перезирнулись. Діти з нічної варти мали Талант, хоч і не такий потужний, як в агентів. До того ж їм не видавали ніякої серйозної зброї.  

— А чому ви не звернулись до ДЕПРІК? — запитала Голлі Манро.  

— Бо цей феномен здавався чистісінькою дурницею! — вигукнула панна Вінтерґарден. — Я тоді не бачила жодної потреби запрошувати до себе агентів. — Вона сердито смикнула себе за пуловер, ніби оскубуючись. — У Лондоні стільки серйозніших проявів, навіщо мені турбувати поліцію через якийсь Вогник чи Тінь! До того ж мені дорога моя репутація. І я справді не хотіла, щоб у моєму домі тупотіли брудні черевики отих мамул з ДЕПРІК!  

— То що ж сталось? — пильно поглянув на неї Локвуд.  

Леді сердито постукала своїм маленьким кулачком по коліну. Вона й досі хвилювалась, одначе ще раз зуміла опанувати себе:  

— Навіщо, по-вашому, я найняла дітей з нічної варти? Для того, щоб вони виконали свою звичайну роботу й засвідчили, що в домі все спокійно. Я дала їм якнайпростіше завдання — стежити за сходами, щоб зрозуміти природу цього прояву. Я спала в домі. Багато слуг порозходилось, але ті, що ночують у будинку, теж спали на горищі. Найголовніше, що всі ми були захищені...  

— Авжеж, — сухо зауважив Локвуд. — Ваша особиста безпека — це справді найголовніше. Далі, будь ласка.  

— Після першої ночі — це було три дні тому, пане Локвуде, — діти прийшли до мене, коли я снідала. Вони розповіли, що спостерігали за сходами з підвального поверху. Невдовзі по півночі з’явилися сліди — так само, як я розповідала вам: один за одним, піднімаючись нагору. Поволі їхні «кроки» прискорювались. Діти йшли вслід за ними, однак недовго: на мій превеликий жаль, вони дістались до першого поверху, а далі зупинились — і ні з місця. Ви уявляєте?  

— А вони пояснили вам. чому зупинились?