Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

— Нібито через те, що Гість надто швидко біг. До того ж і самі вони неабияк налякалися, — леді сердито оглянула нас. — Налякалися, бачте! Але ж це їхня робота!  

— А якого віку були ці діти? — запитала я.  

Панна Вінтерґарден скривила вуста:  

— Років по дев'ять-десять. Я погано знаюсь на дітях. Я не приховувала від них, чого мені треба, й наказала, щоб наступної ночі вони ще уважніше спостерігали за сходами. І вони, скажу вам правду, зробили це. Наступного ранку вони прийшли до мене, геть бліді з переляку, й сказали, що дісталися до середини між другим і третім поверхами, але далі пройти не змогли. Сказали, що їх зненацька обійняв страх, який дужчав з кожною новою сходинкою. Сказали, що їм здавалось, ніби хтось стежить за ними з-за повороту сходів. Не забувайте, що дітей було троє, і в усіх були... оті їхні залізні палиці. Тож мене їхні пояснення не переконали. Я наказала їм, щоб вони вийшли на роботу й третьої ночі. Одна дівчинка рішуче відмовилась, я заплатила їй за дві ночі й відпустила. Решта двоє сказали, що спробують упоратись. Зрозумійте: ці сліди нікому не завдавали шкоди. Я навіть уявити не могла, що...  

Зненацька вона замовкла, нахилившись над столом. Її суха рука на мить зависла над тарелем з морквяним тортом, а потім схопила чашку з чаєм.  

— Це не моя провина, — вкотре повторила вона.  

Локвуд пильно поглянув на неї:  

— Яка саме провина, панно Вінтерґарден?  

Вона заплющила очі:  

— Я спала в кімнаті на третьому поверсі. Минулого ранку я прокинулася дуже рано, ще до того, як слуги взялися до роботи. Вийшла з кімнати й побачила залізну палицю, що лежала на сходах. Палиця застрягла між сходинками, її кінець стримів униз. Я покликала, але ніхто не обізвався. Тоді я зазирнула вгору через перила сходів і побачила... — вона нервово відсьорбнула чаю. — Побачила...  

Джордж. звертаючись сам до себе, розчулено промовив:  

— Треба скуштувати тортика. Бо інакше я цього не витримаю.  

— Я побачила просто в себе над головою дівчинку з нічної варти. Вона притулилася спиною до стіни, підтягла коліна аж до живота й погойдувалась туди-сюди. Я покликала її — вона не відповіла. Хлопця ж — не пам'ятаю, як його звали, — я не бачила, проте помітила, що залізна палиця дівчинки лежить на сходах поряд із нею. Тоді я подивилася вниз... — вона коротко, уривчасто зітхнула, ніби знову переживаючи тогочасний стрес. — Я вже розповідала вам. що сходи тягнуться від горища аж до підвалу. Той хлопчина лежав унизу, скорчившись на підлозі в затінку підвального поверху. Він упав, і він був мертвий.  

У кімнаті запала тривала тиша. Маска зверхності, яку панна Вінтергарден намагалася зберігати впродовж усієї нашої розмови, зсунулась із її обличчя, наче половинка воріт, відчинена вітром. Проте вона відчайдушно силкувалась почепити цю маску назад.  

— Це була їхня робота. — повторила вона. — Я платила їм за цей ризик.  

Локвуд сидів нерухомо. Очі його палали.  

— Сподіваюся, ви   достатньо    заплатили їм... А той хлопчина? Він зазнав дотику привида?  

— Ні.  

— Чому ж він упав зі сходів?  

— Я не знаю.  

— З якого місця він упав?  

— Так само не знаю. — стенула своїми кощавими плечима леді.  

— А дівчинка? Вона щось розповіла вам, панно Вінтерґарден?  

—Вона не може розповісти нічого, панеЛоквуде. Нічогісінько.  

— Чому?  

— Бо   вона збожеволіла! —    просто-таки заверещала наша клієнтка, ще й так гучно, що всі ми аж відсахнулись. Потім жінка нахилилась уперед і згорнула свої сухі білі руки на колінах. — Вона збожеволіла. І нічого не може сказати. Майже не спить. Тільки дивиться в порожнечу перед собою,