Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

— Зробімо краще по-іншому, — втрутився Джордж. — Розкажіть нам просто зараз, що це за проблема?

Денні Скіннер поставив чашку й тарілочку на стіл:

— І Іривиди, духи й таке інше. У нас там їх сила-силенна.

Локвуд поринув глибше в крісло і всміхнувся:

— І Іробачте, але це проблема цілої країни. Що таке відбувається в Олдбері-Касл, щоб ми все покинули й вирушили туди?

— У нашому селі з цим гірше, ніж деінде, — стенув плечима Денні, вочевидь здригнувшись. — У нас гинуть люди.

— Це вже погано, — Локвудова усмішка де й поділась. — І скільки людей померло від дотику привида?

— Цього року — шістнадцять.

Локвуд хитнув головою. ГЬллі зробила нотатку в записнику.

— Скільки? Шістнадцять? Із січня? Це серйозно?

— Зараз, напевно, вже сімнадцять. Коли я цього ранку виїздив, Моллі Сатер, як то кажуть, уже дихала на ладан. Минулої ночі поверталась від хворої сестри, й вони... оточили її. Спіймали серед поля. Прибігли діти з залізними палицями, та було вже запізно. А вранці я сам мало не попався, — хлопчина показав слід від ектоплазми на куртці. — Вони чекали на мене в лісі, хоч сонце вже зійшло. Я ледве дістався до потяга...

— Вони? Це ви про ГЬстей?

— Звичайно.

— Справді сумна історія. Скажіть-но, а чому до вас не приїхав хтось із дорослих? Скажімо, ваш батько чи мати? — опам’ятавшись, Локвуд поспіхом додав: — Чи вони, пробачте, також?..

Денні Скіннер гучно й сердито шморгнув носом:

— Якщо вас обходять гроші, тато заплатить вам. Він ще живий. Тільки хворий, та й не може покинути свій готель. А мама померла.

— Пробачте, — відповів Локвуд.

Хлопчина знову стенув худими плечима:

— Добре те, що вона ще не повернулась. Поки що.

Запала мовчанка.

— Скуштуйте торта. Денні, — запропонував Джордж. — Він дуже смачний.

— Правду7 кажучи, я не люблю тортів, — відповів хлопчина. — Я не ласун. А про те. щоб негайно виїхати, я кажу серйозно. Нам потрібна ваша допомога, а потяг пів на друїу — єдиний, яким ми можемо вирушити.

Чи то мені здалось, чи Денні зненацька став не такий безпорадний. яким здавався кілька хвилин тому? Журавлики не бувають такі наполегливі.

Як виявилось, здалося це не тільки мені. Локвуд теж спохмурнів і трохи роздратовано відповів, змахнувши уявну порошинку з коліна:

— Як я вже сказав, ми нічого не можемо відповісти вам, поки не дізнаємося більше подробиць. А щоб просто зараз виїхати з міста—то й поготів. Розкажіть нам про ваших ГЬс-тей. Якого типу привиди з'являються в Олдбері-Касл?

—А які вам потрібні?—обурився Денні. Його засмутило те, що ми тут-таки не кинулись за ним до дверей. — На луці — Спектри, біля церкви — Причаєні. В новій садибі—Холодна Діва... Це так, для початку. Там, де я живу... в готелі «Захід сонця»... є привид, що ночами стукає в двері. Одного разу я його бачив. Схожий на маленьку дитину. Хирлявий і... дуже злий. І з себе такий огидний, бридкий. Покрутився коло ґанку7 й пропав.

— Осяйний Хлопчина? — перепитала ГЬллі.

— Мабуть, — знову стенув плечима Денні. — Скажу лише одне: по півночі сходами з другого поверху нашого готелю краще не спускатися. В довколишньому лісі теж повно привидів — здебільшого, здається, Примар. Достеменно я не знаю, я ж не агент, як ви. А цього ранку вони мало не схопили мене — бачите цю пляму? Зовні — наче якісь давні воїни. Лежали собі спокійненько сотні років, а тепер полізли просто серед поля. І це ще — не найгірші Гості, що ночами гуляють по Олдбері-Касл. —Хлопчина помовчав, узяв зі стола чашку, ковтнув з неї чаю й з брязкотом поставив назад на тарілочку. —Як я вже казав, у нас чималі втрати. Вимерла половина села. Здебільшого дорослі — вони ж не бачать привидів. Ми — діти й підлітки — робимо все, що можемо, та самотужки нам не впоратись. Про це я теж говорив вам. — Він значуще позирнув на свій годинник.

Локвуд, не звернувши на нього уваги, запитав:

— А ДЕПРІК про це знає?

— Так, ми звертались до них. Вони нічого не роблять.

— А до інших агенцій?

— Теж звертались. І все марно, — Денні Скіннер скривлено озирнувся. — Можна мені плюнути?

— Краще не треба.

— Шкода. Недалеко від нас є Інститут Ротвела. Туди ми теж звертались — і вони навіть прислали своїх людей, щоб оцінити становище. Ті подивилися й сказали, що нічого не можуть зробити. А ще додали, що в нас, мовляв, анітрохи не гірше, ніж будь-де в країні. Тільки це брехня, — хлопчина так розлютився, що в нього на шиї аж набрякли вени.

— Ви згадали про воїнів, пане Скіннере, — втрутився Джордж. — Ви хочете сказати, що колись в Олдбері-Касл відбулася битва?

— Еге ж, битва, — підтвердив хлопчина. — 3 вікінгами чи з кимось іще. За давніх-давен.

— Цілком можливо, що річ тут саме в цій битві. — зауважив Локвуд. — Бойовища частенько стають Джерелами багатьох проявів... Правда, Джордже?

— Звичайно... — Джордж затарабанив пальцями по записнику. — Тільки по всій країні безліч бойовищ, місць колишніх повстань, пошестей, а таких спалахів вони не спричинюють. Не знаю, не знаю... Вікінги? Це надто давня історія... Навряд чи вони могли б так потривожити вас.

— Ви не вірите мені? — запитав Денні Скіннер, і вени на його шиї набрякли ще дужче. — Не вірите?

— Не віримо. Через те, що ви не хочете розповісти нам усе. Тільки ходите околяса... Отже, всі згадані вами привиди — це, звичайно, недобре, але ви сказали, що це ще не найгірше. А що ж тоді найгірше?

Наш гість потупився й відповів:

— Ваша правда. Є й дещо гірше. Просто я не хотів лякати вас. іцоб ви не передумали допомагати нам. Хотів розповісти вже в потязі.

— Ну. оскільки ми не надто поспішаємо до цього потяга, пане Скіннере. — спокійно промовив Локвуд, — принаймні сьогодні, то розкажіть нам, будь ласка, про це найгірше. А ми вже постараємось не перелякатися.

Хлопчина хитнув головою:

— Знаєте, чому я прийшов саме до «Локвуда й К°»? Бо ви такі ж молоді, як я. Сподівався, що ви краще мене зрозумієте... Ну. гаразд, слухайте. Ночами по Олдбері-Касл ходить дещо іще.