Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

— Він скулився й здригнувся так, ніби раптово змерз. — Що це таке, не знає ніхто. Але в селі його називають... — він схвильовано зітхнув і прожебонів: — Ми його називаємо... Тінь, що крадеться.

Денні засовався на стільці, переможно спостерігаючи за тим. яке враження справили на нас його слова. Він, напевно. гадав, що ми зараз зарепетуємо й забігаємо кімнатою, й був вельми засмучений тим, що цього не сталось. Локвуд лише ворухнув бровою, ГЬллі щось занотувала в записнику, а тоді почухала собі коліно. А я просто ще раз куснула шматок торта.

Джордж поглянув на хлопчину поверх окулярів:

— Чому7?

— Що — чому?

—Чому ви його так називаєте? І взагалі, навіщо давати якесь ім’я привидові? Такого зазвичай не трапляється... І чому саме цей привид такий страшний?

— У Лондоні сила-силенна всяких Тіней, що крадуться, — не витримала й Голлі, глянувши на спохмурнілого Денні. — Майже всяку Тінь або Причаєного можна так назвати.

—Розкажіть нам докладніше про цю Тінь, —додав Локвуд. — Доведіть, що вона варта якоїсь особливої уваги.

— Довести?! — вигукнув хлопчина, підхопившись так рвучко, що ми аж підскочили. — Ви гадаєте, що коли ви — агенти, то знаєте все? І тому вернете від мене носа?! Оті хлопці з «Ротвела* робили так само! Гаразд уже, розкажу... — він розлючено, мов бісеня, оглянув нас. — Тінь, що крадеться, не схожа на жоден відомий привид. Насамперед — своїм розміром...

— Яка ж вона завбільшки? — поцікавився Локвуд.

— Велетенська. Заввишки з сім футів, а може, й більше. Тіло кремезне, руки й ноги набряклі. За життя то був, напевно, неабиякий здоровань.

— Може, це Безногий? — припустила я. — Вони часто бувають набряклі...

— Я ж сказав, що в неї є й ноги, й руки, — буркнув Денні Скіннер. — Хіба ви оглухли? Я бачив цю Тінь на власні очі, в лісі біля Стрілецького пагорба. Вона прокрадалася між деревами рачки, похиливши голову, а з її тіла струменів чи то дим, чи то туман.

— Тобто Примарний Туман? — перепитала Голлі.

— Ні, — хитнув головою хлопчина. — Що таке Примарний Туман, я знаю. В нашому лісі його багато, часом ночами ціле село засновує. А це щось інше. Цей туман тягся за привидом, коли той пересувався. Наче плащ чи хвіст у комети. Чи як дим від багаття. В Безногих такого не буває.

— Це мене трохи зацікавило, — сказав Джордж. обтрушуючи з колін крихти торта. — А вогників на цій Тіні не було?

— По краях ніби щось мерехтіло. Якщо й вогники, то холодні. Пекельні.

— А яка ця Тінь була з себе? Вам пощастило щось розгледіти? Обличчя чи одяг?

— Ні, просто темні обриси... —хлопець несподівано вирячив очі. — Хай вам дідько! Чому б ми інакше прозвали його Тінню?

— Гіїразд уже, гаразд, — відповів Локвуд. —Тільки не треба сердитись, бо ми вас, пробачте, виштовхнемо надвір. І стежте, будь ласка, за своєю мовою, бо тут дівчата... от. скажімо, ГЬллі...

— А що ви іще могли б розповісти нам? — запитала я.

— Вам? — поглянув на мене Денні Скіннер. — Я думав, що ви теж клієнтка!

— Е-е... так. я клієнтка. Просто спостерігаю за вашою розмовою. Не звертайте на мене уваги.

Чи то Денні зроду був нервовий, чи його зробило таким життя, та він міг зненацька спалахнути гнівом і так само швидко заспокоїтись.

— Тінь дуже химерно пересувалась. — пояснив він. — І голова в неї дивна — кругла, вся в якихось ґулях. Коли я побачив її. то ледве не вмер зі страху.

— Ти зустрів її в лісі?

—Так. А інші діти бачили в інших місцях. То на кладовищі біля церкви, то на пагорбі по той бік лісу.

Локвуд насушився:

— Вона, здається, вештається де тільки схоче... Дивна річ. А чому вона там лазить? Просто так чи з якоюсь метою? Чого їй треба?

Хлопець здригнувся:

— Я знаю, чого їй треба. Вона збирає душі мерців.

Цього разу тиша запала надовго. Ні, я не сказала б, що ця звістка вразила чи перелякала нас. Ми просто дивились на хлопчину й не знали, як реагувати на його слова. З цілковитою недовірою — як поглядала я? З неприхованим кепкуванням — як зирив на нього, зневажливо пирхаючи, Джордж? Чи спокійно й трохи насмішкувато — як ГЬллі з Локвудом?

— Поясніть, будь ласка, трохи докладніше, — попросив нарешті Локвуд.

— Біля церкви в нас стоїть хрест, — відповів Денні Скін-нер. —Дуже давній, ще з доби вікінгів. На ньому є різьба, майже стерта. Багато чого взагалі не розібрати, та одна зображена постать і досі чітка. Літні люди кажуть, ніби то Збирач Душ. Він стоїть на купі кісток та черепів, а позаду — натовп людей, що туляться одне до одного, немовби той Збирач тягне їх до себе. Я бачив Тінь — це та сама постать.

—Тобто Тінь, що крадеться, — це та сама постать із різьби на стародавньому хресті?

—Так. Велетень із такими самими рисами.

— А коли ця Тінь уперше з’явилась?

— Три місяці тому. В день зимового сонцевороту.

— А раніше вона не з’являлась? На селі нічого про це не розповідають?

— Начебто ні.

Локвуд хитнув головою:

— Я не бачу жодного зв’язку між цим привидом і тією різьбою на старому хресті. Обидві постаті можуть бути великі й набряклі, але цього замало, щоб говорити про їхній зв’язок.

— Ви помиляєтесь. Такий зв’язок є.

— Який саме?

Денні Скіннер спокійно відповів:

— Три місяці тому на наше село впало закляття. Саме тоді в нас з’явились привиди. І тоді ж дорослі, один за одним, почали гинути від їхніх дотиків. Чому? Бо ця Тінь розбудила мерців. Вони встали з могил, щоб вирушити вслід за Тінню — так само як вирізьблено на хресті. Вам це треба побачити на власні очі, сер. Тоді ви все зрозумієте. Ви повинні приїхати й поглянути самі. І допомогти нам, — хлопчина знову став схожий чи то на безпорадного журавлика, чи на витрішкуватого, клаповухого волоцюжку. — Повинні

— Отакої, — сказала ГЬллі, коли ми пізніше зібрались на кухні. — Я думала, що він урешті придушить тебе, Локвуде. Я ще не бачила таких скажених хлопців.

— Знаю, — відповів, видихнувши, Локвуд. —