Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

а Субота зі своїм єдиним плюсом за відсутність почуття гумору скидається на маніяка менше за всіх. Утім, у цьому нескладному тесті найсерйозніший пункт — саме гумор.

Уже у дверях Андрій буквально зіштовхнувся із Суботою.

— О! Он де ти! — зрадів дільничний. — А я у твій номер ломлюся… То шо там, у квартирі?

— Нічого конкретного, — невпевнено відповів він. — Квартира як квартира.

— Так а я тобі шо казав! — задоволено гмикнув Субота.

«Навряд чи він, — подумав Андрій. — Найменше за всіх схожий…»

— Послухай, — сказав Андрій, наважившись в останній момент. — А є тут людина, що могла б визначити, чи є на замку сліди злому?

— Шо-шо? — перепитав Субота. — Шо ти вже надумав ламати?

Дільничний глипнув у різні боки, аби переконатися, що їх ніхто не чує.

— Усе вже зламане, — відповів Андрій. — Я думаю, Надю викрали.

Дільничний аж підскочив із несподіванки, знову роззирнувся, а потім схопив Андрія за лікоть і витягнув на ґанок «Мінотавра».

— Хочеш сказать, тобі мало, що вона пропала, так ти надумав іще й викрадення приплести? — зашипів він Андрієві на вухо, хоча надворі не було ні душі.

— Приплести?! — Андрій рвучко вивільнив лікоть, загрозливо нависнувши над дільничним. — Я виконую за тебе твою роботу, якщо ти ще не зрозумів! Ти був удома в Гали?

— Нафіг вона мені всралася… — знітився той.

— Та до чого тут це! У неї вдома замок, який зсередини без ключа не відмикається! А Гали того вечора вдома не було. Так?

— Ну? — в Суботи почервоніли вуха.

— Баранки гну! Як вона відчинила двері? Я не запитую в тебе «чому», — хрін із ним! Скажи просто як!

— Ну як‑як… — насупився Субота. — Я откудова знаю…

— Ото і я про те! Повертаємося до першого пункту: чи може хтось перевірити замок на предмет злому?

— Так, а хто… Тільки в область отправлять… — Субота мерзлякувато поскулився, ховаючи голову в плечі. А тоді раптом ступив до Андрія й зашепотів: — Ти, той-во… Хотів шукати її в катакомбах — шукай! Де угодно шукай! А про маніяка я шоб більше не чув, поняв? По-нормальному прошу: пару тижнів ніяких маніяків і викрадень. А коли приїдуть оті довбані інвестори, папік займеться своїм заводом і вспокоїться. Тоді вже — пожалуста! Маніяки, трупи, все оце-го! Я перший землю гризти буду — отвічаю!

Він відступив, зашарілий. На брудні вулиці селища спадали сутінки.

На площі показалися самотні перехожі. Субота розгублено тупцяв на місці, так наче витратив на свою полум’яну промову весь запас відваги.

— То це все через завод, так? — запитав Андрій. — Або чому вашому мерові важливо не привертати уваги до селища?

— Просто так ти не вспокоїшся, да? — засмучено зітхнув поліцейський. — Я кстаті, чого тебе шукав… Мер хоче зустрітися. Жде тебе. І номер свій дай, бо нема.

Андрій продиктував йому номер. Субота мав якийсь пришиблений вигляд.

— Слухай сюди, давай начистоту, — почав Андрій, і Субота насторожився, наїжачившись, наче горобець. — Нас ніхто не чує, тільки ти і я, так що… Я знаю, що ти в курсі всього. І що сам намагався розкрити… У моїй течці скрізь твій підпис — на всіх протоколах.

— Нічого ти не знаєш! — відмахнувся дільничний.

— Скажи просто, хто на тебе тисне. Ваш мер? Чи, може, хтось іще? Я на твоєму боці, ти зрозумій…

— Откуда в тебе ця папка? — це запитання вирвалося в Суботи якимсь відчайдушним, тужливим вигуком.

— Тобто, як це: «откуда»! Ти відправляв кудись ці протоколи? Отам, видно, й вирішили передати до Києва. Дивно, що ти вдаєш, наче ніхто не знає, що тут відбувається.

— Віддай її мені, — несподівано злісно прогарчав поліцейський.

— А то що? — Андрій усміхнувся.

— Просто… Не треба воно тобі…

— Розберуся.

Андрюха поплескав його по плечу і пішов униз сходами «Мінотавра».

— Андрій! — раптом гукнув йому Субота.

Він озирнувся. На поліцейського жаль було дивитися. Такий погляд буває в кота, якого купають: коли той уже змирився й чіпляється кігтями в край пластикової миски. Суміш жаху, впокореності та злості.

— Не кажи йому, — тихо попросив Субота. — Не кажи, що там мій підпис.

Павло Борисович Тупогуб полуднував у своєму кабінеті. Незалежно від сезону, щодня о третій годині секретарка Міла подавала шефові тарілку домашнього сиру з фруктами, який вона ретельно збивала спеціально купленим блендером до стану повітряного мусу. По фрукти раз на тиждень доводилося спеціально відправляти авто в область. Сьогодні до сиру був виноград. Крупні, міцні, м’ясисті ягоди в солодкому ніжному, мов крем, сирі.

Павло Борисович був особливо педантичний щодо того, яка має бути його консистенція. Нині все було ідеально. Павло Борисович сидів, пригнувши голову, — так пригинається вовк, запихаючи скривавлену морду в оленячу тушу, що вистигає на снігу. Рухи його міцних кощавих рук, коли він орудував ложкою, були дрібні та гострі, наче страва жива і намагається вискочити з тарілки. Він вишукував у сирі цілі виноградини, квапливо клав їх до рота, прилаштовував поміж зубами і з насолодою розкушував. Виноградини лускалися в роті, а він мружився, мов гієна, що розгризає кістку.

Попоївши, він полюбляв курити люльку. Набита завчасно, вона лежала перед ним. Чекала, поки він упорається з сиром, підійде до вікна, розкурить дорогий тютюн і почне милуватися центральною площею. А з погляду Павла Борисовича, на площі було чим милуватися. Не все поки що зроблено, звісно, але поступово він перетворював цю місцину на справжнє лице селища. Метрові літери «Я ♥ БУСЬКІВ САД» — вишенька на торті. У селищі, звісно, було чимало проблем, але Павло Борисович не втомлювався нагадувати собі, з якої багнюки витягує цей ведмежий кут і скільки робить «для них усіх». І зробить іще більше. Набагато більше. Тому що Буськів Сад обіцяв окупити будь-які грошові вкладення сторицею. А відчувши можливість щось отримати, Тупогуб хапався за неї мертвою хваткою й уже не відпускав.

У свої шістдесят три він чимраз частіше розмірковував про те, як багато людей не здатні скористатися можливостями, які самі пливуть до їхніх рук. От хоча б той-таки міфічний Мідас, що його вважають символом жадібності, насправді — золотий пам’ятник ідіотизмові, якщо вже зайшлося про людей, які не заслуговують на дарунки долі. Щодо самого Тупогуба, то він жодним чином не був захланний, як багато хто вважав. О, ні, він аж ніяк не захланний! Павло Борисович був ненаситний.

У двері постукали. Міський голова випростався й зубами зішкріб із нижньої губи рештки сиру.

— Так!

Зазирнула секретарка Міла:

— До вас людина, — вона звірилася з квадратним аркушиком паперу, який тримала в долоні. — Гайстер… Андрій Олександрович. Нехай зачекає?

Мер скрушно подивився на недоїдений сир і