Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

на останньому зображенні розірвали на шматки, я був єдиною людиною серед цього скупчення реліктів і символів первісного життя.

Та, як це зазвичай буває у моєму незвичайному мандрівному житті, згодом цікавість здолала страх. Сяюча безодня і те, що в ній могло бути, здавалися мені достатньо важливими для нового дослідження. Я не мав жодного сумніву в тому, що далеко внизу, за численними незвичайно маленькими східцями, лежить дивовижний таємничий світ, і сподівався знайти якісь пам’ятки людського існування, яких не було на малюнках у проході. У цьому підземному царстві фрески зображали фантастичні міста, пагорби і долини, і моя уява вже ширяла над величними руїнами, які на мене чекали.

Власне, мої страхи стосувалися радше минулого, аніж майбутнього. Навіть фізичний страх, що я відчував у тісному коридорі з муміфікованими рептиліями за багато миль від поверхні землі, перед лицем іншого світу, туманного і з гнітючим світлом, не міг зрівнятися зі смертельним жахом, який навіювали довкілля і дух цієї первозданної безодні. Здавалося, ніби сама давнина, глибину якої неможливо осягнути, проступала із первісних каменів і скельних храмів безіменного міста. Навіть на найпізніших із приголомшливих фрескових мап були зображені океани і континенти, невідомі зараз людям, і тільки подекуди виднілися більш-менш знайомі обриси берегів. Ніхто б уже не міг пояснити, що трапилося протягом геологічної ери, яка відділяє нас від того часу, бо малюнки стерлися, а ненависний до смерті народ, на жаль, не встояв перед загибеллю. Свого часу у цих печерах і у світі сяйва за ними буяло життя; зараз же я був наодинці з уцілілими реліквіями, і я тремтів від самої думки про незліченні віки, упродовж яких ці останки залишалися самотніми мовчазними вартовими.

Раптом мене знову опосів невимовний страх, який час від часу з’являвся, відколи я вперше побачив моторошну долину і безіменне місто, залите холодним місячним сяйвом. Та, незважаючи на виснаження, я, сидячи навпочіпки, судомно зіщулився і поглянув назад, на чорний коридор і тунелі, що вели нагору, до зовнішнього світу. Почуття, які мене охопили, були схожі на ті, що змусили мене вночі триматися осторонь від безіменного міста, і були настільки ж незрозумілі, наскільки й нестерпні. Втім, за хвилину я відчув ще більше потрясіння, почувши виразний звук — перший, який порушив абсолютну тишу цих замогильних глибин. Це був глибокий, низький стогін, що линув немов від численних душ, приречених на вічні муки у підземеллі, і лунав він із того коридору, в який я пильно вдивлявся. Поступово гучність зростала, поки у низькому проході не загриміло відлуння, і водночас я відчув наростаючий потік холодного повітря, який, очевидно, струменів з тунелів і міста нагорі. Схоже, подуви цього повітря допомогли мені відновити рівновагу, бо тієї самої миті я згадав раптові пориви вітру, які щовечора і щоранку здіймалися над входом до безодні і один з яких насправді відкрив мені приховані тунелі. Я поглянув на годинник і побачив, що скоро світанок, тож налаштувався протистояти шквальному пориву, який линув униз, до своєї підземної домівки, так само стрімко, як уночі виривався на поверхню. Мій страх знову принишк — звичне природне явище розігнало моторошні думки про невідоме.

Тим часом завивання ставало дедалі гучнішим і гучнішим, з яким нічний вітер ринув у підземну безодню. Я знову припав до землі і марно намагався вхопитися за підлогу, з жахом уявляючи, як через відчинений прохід мене змітає у світлову прірву. Я не очікував такого натиску вітру, і коли зрозумів, що таки сповзаю у провалля, мене охопили зловісні передчуття, а уява почала малювати тисячі нових жахіть. Злостивість повітряної течії пробудила в мені неймовірні фантазії. Я знову зі страхом порівняв себе з людиною, зображеною в тому моторошному коридорі, — чоловіком, якого розірвав на шматки безіменний народ, — бо в тому диявольському вихорі відчувалася нестримна жага до помсти, яка ніби лише посилювалася від усвідомлення власного безсилля. Здається, останньої миті я нестямно закричав — я вже майже втратив глузд, — але навіть якщо й так, мої крики все одно розчинилися у пекельному завиванні примарного вітру. Я намагався повзти проти невидимого вбивчого потоку, але навіть не міг утриматися на місці, бо мене повільно і невблаганно тягло до невідомого світу. Зрештою, розум повністю покинув мене. Я почав безупинно повторювати незрозумілий двовірш божевільного араба Альхазреда, якому наснилося безіменне місто:

Не мертве те, що вічно пробуває,

А з вічністю, бува, і смерть сама вмирає.

Тільки похмурі й замислені пустельні боги знають, що трапилося насправді, як відчайдушно я боровся і продирався, який Абаддон повернув мене до життя, в якому я повинен завжди пам’ятати і з жахом здригатися від нічного вітру, поки забуття — або щось гірше — не оволодіє мною. Ті речі були потворними, неприродними, приголомшливими — геть далекими від будь-якого уявлення про можливість їхнього існування, окрім того часу, коли людину терзають прокляті години безсоння.

Я вже розповідав, що лють, з якою линула повітряна течія, була інфернальною — демонічною — і що її відразливе завивання було сповнене затаєною зловісністю спустошеної вічності. Мені й досі вчуваються ці хаотичні голоси, та у моєму стражденному розумі вони вже починають набувати виразнішої форми. І там, унизу, у могилі незліченних віковічних старожитностей, за багато ліг від осяяного досвітнім сонцем людського світу, я почув незрозумілу мову химерних прокльонів злих духів. Обернувшись, я побачив у яскраво-білому сяйві безодні обриси того, що неможливо було побачити у темряві коридору, — страхітливий рій демонів — напівпрозорих, перекошених від ненависті, у безглуздих обладунках; демонів раси, яку неможливо ні з чим сплутати, — повзучих рептилій безіменного міста.

Коли вітер стих, я пірнув в огидні, наповнені страхіттями чорні надра землі; за останньою істотою захряснулися мідні двері, оглушуючи металічним гуркотом, відлуння якого піднімалися до далекого горішнього світу, щоб привітати схід сонця, як Мемнон з берегів Нілу вітав народження вогненного диска.

Пошуки Iранона

У гранітному місті Телос блукав юнак, увінчаний виноградною лозою, його золотаве, змащене миром, волосся лисніло, а пурпурова туніка була пошарпана вересом з гори Сідрак, що височіє на протилежному боці старовинного кам’яного мосту. Мешканці Телоса темношкірі й непривітні, живуть вони у квадратних будинках, тож вони суворо запитали чужинця, звідки той прийшов, як його звати та що з ним трапилось. Юнак відповів:

— Я Іранон, прийшов із Айри, далекого міста, яке я заледве пам’ятаю, але шукаю в надії знову знайти. Я співаю пісень, що їх вивчив у далекому місті, і покликаний творити красу з речей, які пам’ятаю з дитинства. Моїм багатством є спогади і мрії, а ще надії, які я оспівую у садах, коли ніжно сяє місяць і західний вітерець ворушить пелюстки лотоса.

Коли мешканці Телоса почули про це, вони зашепотілися між собою; бо хоча у гранітному місті не лунають ні сміх, ані співи, його суворі мешканці іноді, навесні, дивляться на Кантарійські пагорби і думають про лютні далекого Унаї, про який оповідали мандрівники. Поміркувавши, вони дозволили чужинцеві зостатися і співати на площі перед вежею Млін, хоч їм не подобався ані колір його рваної туніки, ані миро на волоссі, ані його вінок з виноградних листків, ані молодість у його золотому голосі. Увечері Іранон співав, і доки він співав, літні люди молилися, а сліпець казав, що бачив німб навколо голови співця. Але більшість мешканців міста позіхали, дехто підсміювався, а дехто дрімав,