Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

бо Іранон не оповідав нічого корисного, а співав тільки про власні спогади, свої мрії і свої надії.

«Я пригадую сутінки, місяць, ніжні пісні і вікно, побіля якого колись, заколисаний, спав. За вікном була осяяна золотими вогнями вулиця і танці тіней на мармурових стінах будинків. Пам’ятаю квадрат місячного світла на долівці, якого я більше ніде не бачив, і видіння, що танцювали у променях світла, коли мати співала мені колискову. А ще пам’ятаю яскраве вранішнє сонце понад барвистими кручами влітку і солодкі пахощі квітів, із півдня принесені вітром, від якого співали дерева.

О, Айро, місто з берилу і мармуру, дива твої многі! Як же любив я запашні і теплі гайки пообіч дзеркальної Нітри, водограї маленької Кра, що текли із зелених долин! У лісах і долинах твоїх діти плели вінки одне для одного, а на заході сонця я бачив дивні сни під гірськими деревами, споглядаючи унизу вогні міста, а звивиста Нітра була схожа на стрічку небесних зірок.

У місті ж були палаци з кольорового мармуру із золотими куполами та розмальованими стінами, а там — зелені сади, блакитні басейни й кришталеві фонтани. Часто я грався у цих садках і плавав у басейнах, лежав у напівсні поміж квітів тендітних у тіні дерев. Іноді ж, на спаді дня, здирався під гору довгою вуличкою, що вела в цитадель, на майдан, і дивився на Айру, на це місто чарівне з берилу та мармуру, прекрасне у шатах золотовогненних.

Уже давно я сумую без тебе, Айро, я був ще зовсім юним, коли йшов у вигнання, та мій батько — твій король, і я прийду до тебе, бо так велить доля. У семи землях шукав я тебе, а одного дня запаную над твоїми гаями, садами, над вулицями і палацами, і заспіваю людям, які зрозуміють, звідки мій спів, і не засміються, не відвернуться геть. Бо я Іранон, принц міста Айри».

Тієї ночі мешканці Телоса вклали Іранона у стайні, а вранці його навідав архонт і наказав піти у крамницю Атока, шевця, і бути його підмайстром.

— Але я Іранон, я співаю пісень, — сказав він. — І серце моє не лежить до роботи шевця.

— Усі в Телосі мають працювати, — відповів архонт. — Такий закон.

Тоді Іранон сказав:

— А заради чого ви працюєте? Хіба не для того, щоб жити і бути щасливими? А якщо ж ви працюєте лише задля того, щоб працювати, то коли ж ви знайдете щастя? Ви працюєте, щоб жити, але хіба життя — це не краса і пісня? А якщо ви поміж себе не терпите співців, для чого тоді плоди вашої праці? Праця без пісні — це ніби важка подорож без кінця. Хіба смерть не приємніша за таке?

Але архонт похмуро слухав, не розуміючи слів, і знову звернувся до чужинця.

— Дивний ти, хлопче, і мені не подобаються ні твоє обличчя, ані твій голос. Слова, що ти мовиш, — блюзнірство, бо ж богами Телоса заповідано, що праця — це добре. Наші боги обіцяли нам світлі небеса після смерті, де буде вічний спочинок, де буде кришталева прохолода, в якій ніщо не турбуватиме розум думками, а очі — красою. Іди до шевця Атока або покинь місто ще до заходу сонця. Всі мають працювати, а спів — це дурниці.

Тож Іранон вийшов зі стайні і пішов вузькими кам’яними вуличками поміж похмурими квадратними будинками з граніту, шукаючи зелені, бо все навколо було кам’яне. Обличчя людей були похмурими, але на кам’яній гаті на березі лінивої річки Зуро сидів хлопчик із сумними очима, він вдивлявся у воду, шукаючи поглядом молоді гілочки, змиті з пагорбів паводками. І хлопчик сказав йому:

— Чи ти часом не той самий, про кого повідав архонт, той, хто шукає далеке місто у чарівній країні? Я Ромнод, і у мені тече кров Телоса, я не можу звикнутися з цим гранітним містом, я щодня мрію про теплі ліси і далекі землі краси і пісень. За Катріанськими пагорбами лежить Унаї, місто лютень і танців, про яке пошепки оповідають люди і кажуть, що воно водночас прекрасне і жахливе. Туди я й пішов би, якби був достатньо дорослим, щоб самому знайти дорогу, але ти можеш туди піти; ти повинен співати там, щоб усі люди слухали твоїх пісень. Давай разом підемо з Телоса і вирушимо до весняних пагорбів. Ти вказуватимеш мені дорогу, а я слухатиму твої пісні вечорами, коли зорі одна за одною навіюють сни на очі сновид. А що, як Унаї, місто лютень і танців, і є чарівною Айрою, яку ти шукаєш, бо ж казали, що ти звіддавна не був у Айрі, а назви міст часто змінюються. Ходімо до Унаї, Іраноне Золотоволосий, де люди зрозуміють нас і привітають як братів, не засміються й не образяться на наші слова.

Й Іранон мовив:

— Хай буде так, малий; якщо хоч хтось у цих кам’яних нетрях прагне до краси — нехай шукає у горах і оддалік за ними, я не покину тебе нидіти на березі повільної Зуро. Але не думай, що радість і розуміння ти знайдеш одразу за Картіанськими пагорбами, чи за день від них, чи й за рік, а чи й за п’ять років шляху. Бачиш-но, коли я був малий, як ти, то мешкав у долині Нартоса біля холодної Ксарі, де усім було байдуже до моїх мрій; і я поклав собі, що, коли виросту, то вирушу в Синару, що на південному схилі, і співатиму на ринковій площі для веселих погоничів верблюдів. Але коли я прийшов у Синару, то побачив, що всі погоничі п’яні і розпусні, що їхні пісні геть не такі, як мої, тож я вирушив човном униз річкою Ксарі до Ярена, мури якого складені з оніксу. І солдати Ярена посміялися з мене і вигнали мене геть, тож я і далі блукав містами. Я бачив Стетелос, що ховається під великим водоспадом, споглядав болото, на якому колись стояв Сарнат. Я був у Траа, Іларнеку, Кадатероні, крізь який плине крижана річка Ай, я довго жив у Олейто, що в країні Ломар. І хоч я іноді і мав слухачів, їх завжди була дещиця, і я знав, що радітимуть мені тільки в Айрі, місті з мармуру і берилу, в якому мій батько був колись королем. Тож ми шукатимемо Айру, хоча й варто було б відвідати далеку, благословенну лютнями Унаї, що з іншого боку Кантаріанських пагорбів, яка і справді може виявитись Айрою, хоч я так і не думаю. Красу Айри неможливо навіть уявити, і ніхто не може говорити про неї без захвату, а от про Унаї хитро перешіптуються погоничі верблюдів.

У надвечірок Іранон і малий Ромнод покинули Телос і довго мандрували серед зелених пагорбів і прохолодних лісів. Шлях був важкий і звивистий, і здавалося, що вони ніколи не дістануться Унаї, міста лютень і танців; але в сутінках, коли на небо висипали зорі, Іранон оспівував Айру і її красу, а Ромнод слухав, тож обоє почувалися щасливими. Вони харчувалися переважно фруктами і червоними лісовими ягодами, не помічаючи плину часу, хоч мало минути вже багато літ. Малий Ромнод підріс, і його голос вже не був дзвінким, а погрубшав, та Іранон не змінився. Він і далі прикрашав своє золоте волосся виноградною лозою і змащував його ароматними лісовими смолами. І з часом Ромнод став старшим, аніж Іранон, хоча був іще зовсім дитям, коли Іранон уперше побачив, як той спостерігав за молоденькими зеленими галузками у Телосі на березі повільної, зашореної в камінь Зуро.

Якось вночі, у світлі повні, піднявшись на вершину гори, мандрівники побачили внизу міріади вогнів Унаї.