Читати книгу - "Замирення"

нього, ніж про це. І це їй нічого не коштувало.

Коли він заспокоївся, вона відпустила його і стала, спрямувавши увагу на Ґрейс. Досі ж бо вони не озвучили ще одного питання. Не було жодного звуку — ні веселих птахів у гніздах, ні бодай якихось звуків, які б накочувалися хвилями, вітром, не чути було й звуків власного подиху, хіба що Ґрейс качала носаком туди-сюди бляшанку з-під бобів.

— Де зараз біологиня? — спитала Жар-птаха.

— Неважливо, — відповів Керманич. — Це наразі найменше важить. Муха, пташка або ще щось. Або ніщо. Вмерла?

Ґрейс розсміялася, і її сміх не сподобався Жар-птасі.

— Ґрейс?

Не схоже, аби цього разу вона уникла відповіді.

— Так, безперечно, вона жива.

— А де вона?

— Десь поза межами.

Тут долинув гучний звук. Якесь віддалене відчуття тягаря, руху та об’єму, нагромадженої маси, наміру… й щось у свідомості Жар-птахи виявилося пов’язаним із цим, і цього ніяк не можна було уникнути.

— Не десь за межами, — промовила Жар-птаха.

Тепер і Ґрейс налякано кивала головою. Вона не могла цього висловити: це перевищувало всі неможливі речі, які їй довелось їм розповідати.

— Біологиня повертається сюди. — Повертається туди, де колись гніздився пугач. Повертається туди, де стоїть її допельґенґер. Ось він, цей звук. Уже голосніший… Хрускіт гілля дерев, стовбурів дерев.

Біологиня спускалася схилом пагорба.

У всій свої славі та жахливості.

Жар-птаха бачила це з вікна півпідвалу. Появлену з ночі біологиню. Її тіло виблискувало й торувало собі шлях до існування, посередині мерехтливої хвилі, яка накидала свою присутність реальності лісового пагорба. Величезною масою спускалася з пагорба, з тріскотом прослизаючи, захоплюючи за собою вирвані з корінням дерева, до тої ковзької, але громіздкої, важкої та приглушеної темряви, у смарагдовому, пронизаному чорною барвою світінні.

Запах, який виявляв біологиню: густий солоний і нафтово-маслянистий, а також гострий дух розчавленої трави. Звук, який ішов од неї: наче змагалися шквалами вітер і море, і під час цього зіткнення — вібрація того самого гучного стогону. Який шукав. Який запитував. Спілкування або спільнота. Жар-птаха це впізнала; це було те, що вона розуміла.

Схил пагорба оживав, повзучи до зруйнованого маяка, невпинно, мов потік лави. Це вторгнення. Ця пітьма, яка поступово перетворювалася на могутню форму на темному тлі нічного неба, освітлена відбитками хмарин і великою тінню лінії дерев і лісів.

Воно сягало маяка, ця дивовижна маса, цей левіафан, начебто наполовину тут і наполовину не тут, і Жар-птаха просто стояла біля вікна, вичікуючи, доки Ґрейс і Керманич кричали їй, аби вона негайно відійшла, тікала, проте вона не тікала, не давала відтягнути себе від вікна, стоячи там, мов капітан корабля перед лицем надзвичайної бурі, перед величезними валами, які наростають перед вікном. Ґрейс і Керманич кинулися геть сходинками, а згодом ця величезна маса підтягнулася до вікна й стала ломитися у двері, які почали тріскатись, і звідусіль посипалися каміння, цегла. Воно навалилося на маяк, і він витримав, але тільки тимчасово.

Ця пісня лунала все голосніш — уже так гучно, що ставала майже нестерпною. Ось наче низькі струни віолончелі, ось — немов гортанні натискання, а тепер — моторошна і скорботна…

Великий об’єм і широчінь цієї появи нависли перед Жар-птахою: краї хвилясті, розмиті, зіслизають кудись в інше місце. Ця гора, яка колись була біологинею, наблизилася майже впритул до підвіконня, так близько, що Жар птаха могла застрибнути на своєрідний замінник спини. Натяк на пласку, широчезну голову, яка проростала просто з тулуба. Далеко на схід — щось уже більше за маяк, схоже на величезну криву закручену пащу, а також боки, вкриті темними рівчаками, як у кита, й засохлими водоростями — прилиплими ламінаріями, і гострий океанський дух від них. Зелено-білі молюски на спині в сотнях мініатюрних кратерів, наповнених водою, відколи ця істота нерухомо існувала у водних глибинах, — час, змарнований у надрах цього величезного мозку. Рубці від боїв з іншими монстрами були бліді й тьмяні на шкірі колишньої біологині.

У цього монстра було безліч, безліч полум’яних очей, які ще нагадували розгорнуті квіти або морські анемони, цвітіння безлічі очей — і звичайних, і на тім’ї, парієнтальних, і простих — по всьому тілу, живе сузір’я, зірване з нічного неба. Її очі. Очі Жар-птахи. Вп’ялись у неї у цьому величезному неприборкуваному надлишку.

Доки воно ломилося на нижчий поверх, ніби шукаючи чогось.

Доки воно співало, стогнало і волало.

Жар-птаха виткнулася з вікна, простягла руку й устромила її в цей мерехтливий шар, от ніби зачерпнула води з проточного ставка, аби торкнутися того, що всередині… і її руки намацали опору на цій слизькій, товстій шкірі, з-поміж усіх цих очей, які вп’ялися в неї. Вона занурила обидві руки туди, відчула дотик густих, жорстких вій, відчула вигнуті гладенькі верстви та інші, грубі, шорсткі. Стільки очей. У розмаїтті цих поглядів Жар-птаха побачила те, що вони бачили. Вона побачила себе — таку, як стояла тут, дивлячись униз. Вона побачила, що біологиня тепер існує у різних місцях і в різних площинах, а інші обрії змикаються у збуреній та ростучій хвилі. Між ними обома пролягло щось безсловесне, зате глибоке. Тієї миті вона зрозуміла біологиню — так, як не розуміла досі, попри всі їхні спільні спогади. Вона могла бути заслана на іншу планету далеко від дому. Могла спостерігати своє інше втілення, до кінця не зрозуміле, та все ж таки… тут був зв’язок, тут було впізнавання.

Тут не було нічого моторошного — тільки краса, тільки велич та ореол чудового дизайну, складного створення, від легенів, що дозволяли цій істоті жити і на суходолі, й у морі, до величезних зябрових щілин, напнутих уздовж боків, наразі щільно замкнутих, але саме вони дозволятимуть їй глибоко дихати у морській воді, коли біологиня знову попрямує до океану. Усі ці очі, усі ці тимчасові водойми, заглиблення і гребені, товста, задубіла, міцна шкура. Тварина, організм, якого досі ніколи не існувало — або який міг належати екології прибульців. Воно могло рухатися не лише від землі до води, але й з однієї далечіні до іншої, і не потребувало дверей на межі.

Уп'явшись у неї її ж власними очима.

Бачачи її.

12. ДОГЛЯДАЧ МАЯКА

Перефарбував у чорне знак, який світить з боку моря; треба замінити драбину, бо хитається. Більшу частину дня зайняло доглядання саду, бігав у справах. Довго гуляв по обіді. Спостерігав: хохулю, опосума, єнотів, рудих лисиць біля дерева у сутінках — схожих на коріння, у якому ховалися. Дятла трипалого пухнастого. Дятла червоноголового.