Читати книгу - "Замирення"

Тисяча маяків згоріла, перетворившись на стовпи попелу понад узбережжям нескінченного острова. Тисяча почорнілих свічок куриться білим димом, тягнучись із широкої, розбитої голови чудовиська, яке здіймається з моря. Тисяча темних бакланів, крила охоплені багряними пломенями, вилітають із хвиль; у пташиних очах відбито гнів їхнього знищення. «Він чинить вітри за Своїх посланців, палючий огонь за Своїх слуг».[13]

Сол прокинувся від кашлю потемки, у поту від легкого, рівного жару, який простер крила через міст носа й через очі. Нахиляючись до його черепа, щоб подарувати поцілунок тому самому жару, який Сол описав лікарці в Блікерсвілі як «одноманітний, але інтенсивний, наче друга шкіра всередині виростає». Це звучало химерно, визначення було неточним, але він не міг знайти потрібних слів. Лікарка миттєво подивилася на нього, майже так, коли б Сол сказав щось агресивне чи паплюжницьке, а потім діагностувала його стан як «атипову застуду із синусною інфекцією», пославши додому, прописавши зайві, даремні ліки — «очистити синуси». «І стало це в серці моїм, як огонь той палючий, замкнений у костях моїх».[14]

Знову почулося якесь шепотіння, і він інстинктивно простяг руку, щоб намацати іншу руку або знайти дружнє плече, проте схопив лише простирадла. Чарлі не було, він не повернеться зі своїх нічних концертів ще з тиждень, це щонайменше. Неможливо сказати йому правду: Солові досі було недобре, і це була незвична хвороба, а не діагностована лікарем, це було щось, заховане всередині, й воно вичікувало свого моменту. Параноїдальна думка, Сол знав це. Це було просто застудою або, може, синусною інфекцією, як сказала лікарка. Ця зима холодна, як і торік, хоча вночі Сол і пітнів, бачив жахливі сни, і з нього виринав вірш, дивне казання, спіраллю вгризаючись у думки, коли свідомість затьмарювалася, і звивалася клубком. «І зрадіє правиця грішника, бо немає гріха у тіні чи у світлі, чого грішне сім’я не може простити».

Він різко сів у ліжку, задихаючись від нового нападу кашлю.

Хтось таки був у маяку. І не одна людина — більше. Шепочуться. Чи, можливо, навіть кричать: звуки чулися ще до того, як вони пронизали цеглу й камінь, дерево і крицю, долинаючи до нього з відстані, а скільки часу минуло, він не міг уявити. Майнула ірраціональна думка, ніби він чує примар десятка доглядачів маяка, усіх одразу, якийсь надгробний плач, згущений у голосах за ціле століття. Ще один примарний звук?

Це шепотіння, бурмотіння тривало, сухе, непоетичне, без емоцій, і це переконало Сола піти на пошуки. Він підвівся з ліжка, натягнув джинси і светр, зняв зі стіни сокиру — жахливий громіздкий маятник — та почав босоніж спускатися східцями.

Східці були холодні, гвинтоподібний спуск темний, але він не хотів ризикувати й вмикати світло, якщо там, нагорі, чигає справжній чужий нападник. На першому поверсі світив місяць, кидаючи косий промінь, через що стільці та стіл стали схожі на якихось вайлуватих істот, ніби заморожених цим мерехтінням. Він притишив ходу, дослухаючись. Унизу котилися хвилі, їхні напливи вривалися несподіваним верещанням кажанів; спочатку це вищання долинало ближче, а потім зникло, коли відлуння відштовхнуло тварин од стін маяка. Десь звідти долинало щось подібне до гудіння чи дзижчання, а згори — щось подібне до гурчання, але він не міг розчути. Це означало, що за двадцять миль не спалахувало жодного промінця, щоб освітлювати шлях кораблям.

Він збіг нагору так швидко, як міг, сил йому додавав гнів, який пробивався крізь запону його хвороби, воліючи протистояння, опору. «І сказав Він мені: „Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі“».[15]

Коли він увірвався до ліхтарної кімнати, то його зору відкрилося видовище синьо-чорного неба, у розсипу зірок, і трьох постатей: дві стояли, схилившись над вимкненою лінзою. У всіх трьох були крихітні ліхтарики, і промінчики цієї ілюмінації лише посилили у нього відчуття їхньої провини, їхньої причетності, але до чого?

Усі троє дивилися на нього.

Він загрозливо звів над головою сокиру і натиснув вимикач, наповнюючи кімнату світлом.

Сьюзен і незнайома йому жінка, одягнені в чорне, стояли біля дверей, що ведуть до билець, а Генрі стояв перед ними навколінці, начебто вражений якимсь ударом. Сьюзен мала вигляд зневаженої, от ніби Сол удерся до них додому. Але незнайомка навряд чи звернула на нього увагу, стоячи зі згорнутими на грудях руками, якась дивно розпружена. Її коси були довгі й кучеряві. Вбрана вона була в пальто, темні широкі штани й довгий червоний шарф. Вища й старша за Сьюзен, вона якось особливо пильно вдивлялася в Сола, замість дивитися на Генрі.

— Що, в дідька, ви тут робите?

Цей спокій, яким зустріли його, чоловіка з сокирою, навіть трохи стишив Солів гнів, ледь зупинив, охолодив, тож виникла затримка між звинувачувальним запитанням і хоч би якою відповіддю. Навіть Генрі опанував себе, і в його очах страх майже цілком перемінився на легку усмішку.

— Чом ти не спиш, Соле? — спитав Генрі, не зрушивши з місця. — Чом би тобі не повернутися до ліжка й не дати нам скінчити? Ми тут довго не пробудемо.

Скінчити — що? Це ритуальне приниження Генрі? Його зазвичай бездоганно зачесане волосся тепер розтріпалося, ліве око судомно посіпувалося. Тут точно щось відбулося, доки Сол не ввірвався. Ця поблажливість гостро вразила Сола, й він знову здивувався украй і розлютився.

— Якого дідька я піду? Це ви вдерлися. Ви вломилися. Ви вимкнули світло. А хто це така? — Ким була ця жінка зі Сьюзен і Генрі? Здавалося, вона навіть не належала до одного з ними Всесвіту. Він був більш ніж певен, що опуклість у неї під пальтом була рушницею.

Але він так і не отримав відповіді.

— У нас є ключ, Соле, — мовив Генрі примирливим тоном, ніби намагаючись заспокоїти Сола. — У нас є дозвіл, Соле. — Голова трохи обернулася вбік. Випробовуючи. Глузливо. Цим самим кажучи Солові, що той чинив нерозважливо — урвавши якісь важливі дослідження Генрі.

— Ні, ви ввірвалися, — сказав Сол, ідучи найлегшим шляхом, знічений нездатністю Генрі прийняти цю очевидність, збентежений тим, як його розглядає ця дивовижна незнайомка, — з холоднокровністю стрільця. — Ви вимкнули світло, Христом-Богом клянуся! А в дозволі вашому нічого не сказано, аби ви прослизали до маяка поночі, доки я сплю. Чи приводили… гостей…

Генрі проігнорував увесь цей монолог, підвівся та, мигцем глянувши на незнайомку і Сьюзен, підійшов ближче, аніж хотілося Солу. Якби Сол одступив бодай на два кроки, то покотився б зі східців.

— Повертайся спати. — У цьому шепоті звучала невідкладність, ніби Генрі благав