Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

що гільзи попадали на землю після минулого сезону дощів, тобто протягом останніх дев’яти місяців щонайпізніше.

Підійшов Семен, і Левко поквапливо загріб гільзи під себе.

— Проходу немає, — мовив росіянин.

— Не розумію… Ґуннар говорив, що кам’яна дорога обходить Розколину Черепів і веде навпростець до Паїтіті.

— Я думаю, вона там, — Сьома показав рукою нагору, — на плато над нами.

— Зверху?

— Так, продовжується.

— І?

— Поліземо та знайдемо її.

XLVIII

1 серпня 2012, 16:07 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Вони полізли, проте дороги не знайшли. Натомість опинилися в найбільш густих від початку подорожі заростях. Обплетені ліанами дерева стояли перед ними суцільною багатометровою стіною. Протягом години хлопці просунулися не більше ніж на сотню метрів від прірви, й ця сотня метрів ледь не доконала одного з них.

Цілковито несподівано першою здалася не Сатомі. За годину до того, як ставати табором, Ян Фідлер закректав і опустився на коліно.

— Що з тобою? — підскочила японка.

Чех утягував повітря дрібними й частими ковтками, майже не надимаючи грудей. Він заклав руку за лямку наплічника, немовби з наміром його зняти, проте завмер і не рухався, туплячись перед собою осклянілим поглядом.

— Допоможіть йому, — Сатомі взялася стягувати з хлопця рюкзак. Ян остаточно сів, випроставши ноги.

— Я більше не можу, — прохрипів він. — Я далі не піду…

Левку здавалося, що то говорить не Ян. Анемічні слова вилітали як із нізвідки, таким відсутнім був погляд чеха.

— Цього ще не вистачало, — злизавши піт із верхньої губи, промовив українець.

Сьома разом з американцем допомагав Сатомі. Через півхвилини Яна звільнили від наплічника й умостили на більш-менш чистому та сухому місці.

— Ти як, друже? — Сем сів навпроти. — Нормальок? Випий води. Все буде добре.

Чех не дивився на росіянина. Міцно зчепивши долоні, він упирався поглядом у груди Семена, хоча зіниці не фокусувалися, а наче прозирали крізь плоть. Сьома кинув погляд униз і зненацька зауважив, що Ян якось дивно стискає долоні. Він тримав їх так, ніби намагався всією правою долонею потиснути основу великого пальця лівої.

Помітивши, що Семен дивиться на його руки, чех повернув їх тильними боками догори. Начебто приховував щось. От тільки ховати йому не було чого, крім…

— Яне, що ти робиш? — якомога більш м’яко запитав росіянин.

Сьома ще раз глянув на руки товариша й раптом зрозумів. Як би Ян не повертав долоні, одна річ лишалася незмінною: пучка великого пальця лівиці незмінно торкалася ямки на правому зап’ясткові біля закінчення променевої кістки. Пучка не рухалась, наче приклеєна. Семен усвідомив, що означає відсутній погляд і «приклеєний» до зап’ястка палець, оскільки його тато також мав проблеми із серцем: ні на секунду не розчіпляючи долонь, Ян Фідлер рахував свій пульс.

— Дай сюди, — Сьома торкнувся долоні чеха.

Ян відсмикнув руки.

— Дай мені руку, — тихо, проте твердо наполіг росіянин.

Чех опустив долоні. Семен акуратно взяв його за праве зап’ястя й приклав великого пальця до точки, де міряють пульс. Слабкі, ледве відчутні удари на тлі скаженого темпу. Вільною рукою росіянин схопив мобілку, що теліпалася на шворці на шиї, і запустив секундомір. На крихітному екрані замигтіли цифри. Сьома, закусивши губу, став рахувати, відчуваючи, як спиною до потилиці холодок повзе: на кожну секунду припадало щонайменше два скорочення серця.

— Друже, що з тобою? — пополотнів Семен.

І цієї миті Ян Фідлер знепритомнів.

XLIX

Полилася вода, полетіли ляпаси, Сатомі допомагала Семену, Ґрем і Левко тримались осторонь, перелякано спостерігаючи за тим, що відбувається.

Через хвилину Ян опритомнів, обвівши друзів затуманеним поглядом.

— Що з ним? — спитав українець.

— Пульс більше ніж 160 ударів за хвилину, — проваленим голосом відповів Семен.

— Чорт, — Левко переступив з ноги на ногу. — Це через навантаження? Він зможе йти?

— Ні, Лео, він не зможе йти далі з пульсом під двісті!

— Не гарчи на мене, чувак. Я питав не про далі!

До найближчої клініки їм було півтора десятка кілометрів джунглями та майже триста по Такуатіману.

— Як ти? — Сатомі притримувала руками бліде обличчя Яна.

— Не дуже… — що мовою «сердечників», напевно, означає «препаскудно».

— Таке з тобою вперше?

Чех заперечно мотнув головою.

— Вибачте… я не… у мене були проблеми… та я не думав… не хотів, щоб ви…

— Чорт, ти ж знав, куди перся! — не витримав Левко.

— Заткнись, Лео! — осадив українця Семен.

Левко обхопив руками голову та відійшов на кілька кроків назад прорубаною просікою.

За п’ять хвилин тахікардія стишилась, і на обличчя Яна повернулися фарби. Сьома наблизився до Левка. Хлопці довго мовчали, уникаючи дивитися один на одного.

— Паскудство, — зрештою видихнув росіянин.

— Ага.

— Вибач, що підвищив голос, я трохи здрейфив, — у хлопця досі тремтіли руки.

— І ти мені пробач, — сказав українець.

— Проїхали.

— Маємо довезти його назад… — Левко чверть хвилини вагався, перш ніж вимовити останнє слово у фразі, — …живим.

Сьома, смикнувши кадиком, глитнув слину.

Уранці Яну покращало достатньо, щоб він міг іти без допомоги.

Хлопці поділили між собою його поклажу, спустилися з плато в Розколину та повільно рушили назад до річки.

L

2 серпня 2012, 10:11 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Почався дощ. Джунглі наповнилися пришерхлим стукотом крапель.

— Привал, — скомандував Семен.

Ніхто не заперечував. Група зупинялася щогодини, даючи Яну відпочити.

Чех наразі виглядав здоровим, хоча, почуваючись винним, ні з ким не розмовляв.

Злива посилилась. Менше ніж за хвилину друзі змокли до рубця.

Левко сів на наплічник, відпив води та, закручуючи пляшку, несподівано побачив хід, що відгалужувався від кам’яної дороги й вів на південь. У суцільній товщі заростей праворуч від тракту, якщо стояти спиною до Розколини Черепів, проглядалася стежка. Утоптана трава й обламане гілля формували коридор заввишки півтора метри.

— Сьома, — стиха покликав Левко.

Семен неохоче підійшов і прилаштувався поряд.

— Он, — показав пальцем українець. — Бачиш?

Росіянин байдуже огледів стежку.

— Стежина. І що?

— Що це може бути?

— Мабуть, звірі стежку протоптали.

— Ти думаєш?

— Дикі кабани чи щось таке.

На тому розмова урвалась, однак перед тим, як рушити далі, Сьома пропустив друзів уперед, а сам, ставши на початок стежки, зазирнув у нетрища. Ретельно обдивившись траву та зламані гілки, хлопець пішов наздоганяти приятелів…

Три з половиною дні по тому, 5 серпня 2012 року, два надувні плоти торкнулися берега біля причалу навпроти хатини Тора Сандерса. Сьома не помилився: матраци витримали.

Ґрем першим скочив на пісок і, хитаючись від знемоги, поволік матраци на пологий берег. Левко із Семеном поскидали речі на пісок і відтягли їх від води. Мулат подивився на двоповерхову, оточену заростями хатину й замріяно пробурмотав:

— Якщо у стариганя є душ