Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

супутникових навігаторів. Той, хто повідає світовій науці про кам’яний тракт у джунглях Перу, враз стане знаменитістю та зможе спочивати на лаврах до кінця своїх днів.

Отже, чому?

Чому Ґуннар Іверс нікому не розповів про дорогу?

Чому спровадив сюди їх?..

XLVI

1 серпня 2012, 14:26 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Левко загальмував так різко, що Сатомі налетіла на нього, ледь не збивши з ніг.

— Ой, — японка визирнула з-за плеча й тієї самої миті позадкувала. Вона би побігла геть, якби Ґрем із Семеном не перетяли їй шлях.

Вони збилися в гурт посеред кам’яного тракту й утупилися поперед себе — Сатомі обома руками схопилася за передпліччя мулата, — намагаючись осмислити побачене.

Були два нюанси, що змусили їх зупинитись. По-перше, дорога обривалась. Останні кілька сотень метрів кам’яні брили обабіч шляху ставали все вищими, тож зрештою мандрівники опинилися поміж стін неглибокої ущелини. Бескиди здіймалися над головами на висоту від восьми до десяти метрів. Дорога петляла по дну розколини, точно повторюючи її вигини. І тепер перед хлопцями й дівчиною постав глухий кут — обидві стіни зімкнулися, перегородивши ущелину.

А по-друге, вони заклякли, бо місце сходження бічних бескидів до рівня чотирьох із половиною метрів було завалено людськими черепами.

— Мда… — прохрипів Левко.

— Skull’s Crevice, — як зачарований промовив Ґрем.

— Я… я не знав, що тут… черепи, — Сьома часто дихав, — так багато черепів…

Ніхто з них уявити не міг, що Розколина Черепів насправді виявиться… розколиною черепів.

Кучугура кісток починалася за двадцять кроків від занімілих мандрівників і під кутом 45° підіймалася до середини стіни ущелини. Місцями її присипало землею, з боків вилазила трава.

— Скільки їх там? — запитала Сатомі.

— Важко сказати, — росіянин провів пальцями по брові, й то був єдиний рух на всю групу. — Не менше як кілька сотень, — вималювавши в уяві об’єм, який займатимуть десяток голів, хлопець зрозумів, що помилився. Тисячі. Десятки тисяч.

— Як думаєш, звідки? — озвався Ґрем.

Сьома задер голову, обдивившись край прямовисної стіни, що формувала глухий кут.

— Можливо, на плато відбувалися жертвоприношення, а сюди скидали жертв.

— Як ацтеки, — докинула японка, отямившись від шоку, — я читала про те, що вони часом убивали тисячі людей на втіху богам.

— Ага.

Левко першим поборов заніміння та рушив до кучугури. Нахилившись, узяв один із черепів до рук.

— Не чіпай! — зашипіла на нього дівчина.

— Чого? — шок поволі минав, вони розуміли, що перед ними звичайні кістки, та ще й дуже-дуже древні. — Був би нівроку сувенір, — черепові в його руках не вистачало половини зубів, одначе загалом він виглядав непогано. Як на череп, звісно.

— Цікаво почути, що б ти лопотів митникові в аеропорту Ліми, пояснюючи, звідки взяв костомаху, — вищирився американець.

— А це що? — Сьома помітив, що праворуч від Левка з-під землі виглядає шкіряний мішок.

Хлопці оточили знахідку.

— Відкривай, — сказав українець Семену.

«Ти відшукав, ти в ньому й длубайся».

Росіянин став навколішки та потягнув мішок на себе. Роз’їдена вологою шкіра порвалася, й між пальців Семена посипалися… людські зуби.

— Фу-у! — Сатомі затулила рота долонею.

— Бридота, — Левко теж скривився.

Перед ними лежав чималий — літрів на двадцять — мішок, ущерть заповнений зубами.

— Тут напевне проводили жертвоприношення, — він поклав кілька зубів на долоню та став роздивлятися.

— Як ти можеш? — відсахнулася дівчина. — Лео, Семене, ви якісь збоченці!

Українець відступив, роззираючись. Кістки відійшли на другий план. Цікавило інше: де дорога? Він прочісував очима прямовисні стіни, та не бачив жодного місця, куди могла би завернути кам’яниця.

Зненацька Левко відчув незрозумілий дискомфорт. Неприємне поколювання огорнуло руки, зацебеніло з пліч на лопатки й далі на поперек. Воно не було пов’язане з купою черепів — то лише кістки, старі й струхнявілі. Збуджену сверблячку викликало інше. Просто… йому здалося, наче щось з’явилося поряд.

Вони не самі — хтось іще в ущелині.

Лео тримався трохи позаду товаришів. Бачив їх усіх одразу. Ян, Сатомі, Ґрем і Семен завмерли, не ризикуючи наближатися до порослого травою нагромадження кісток. Хлопець поводив головою ліворуч і праворуч. Із щілин у скелях на нього перло кущисте гілляччя, рясно вкрите лахміттям ліан, підперте стовбурами бамбуку. А тоді, підкоряючись незвіданому внутрішньому поштовху, Левко звів голову, обнишпорив очима краї розколини й… побачив над собою людину. То не був зоровий обман — хлопець міг заприсягтися — на краєчку скелі, якраз над ним, стояв і дивився вниз смаглявий чоловік зі строгими рисами обличчя та короткою, зовсім не перуанською зачіскою. Кілька секунд вони не рухалися, споглядаючи один одного, а тоді незнайомець відступив, і нетрища зімкнулися над ним, ніби вода над пожбуреним в океан каменем.

Левко замлів, наче в судини замість крові влили клею. Задерши голову, він стояв, поки не запекло в очах і не занила шия, та навіть потому не ризикнув відвести погляд. Він бачив джунглі, над ними — затягнуте вічною мармуровою плівкою небо, на тлі якого штовхалися нижчі й брудніші сірі хмари. Джунглі були нерухомими.

— Лео…

Ян, зауваживши, що щось негаразд, наблизився до нього.

— Лео!

Жодної реакції.

— Що там таке? — й собі задер голову. Порожньо.

І тільки коли чех скубнув Левка за руку, хлопець опустив голову.

— Нічого.

То вперше Левко подумав про те, що їм не варто було сюди їхати.

Відтоді ця думка не полишала його ні на мить.

XLVII

Привал у Розколині влаштували не для відпочинку, а тому, що просто не мали куди йти. Сьома тинявся довкола купи черепів, вишукуючи печеру чи хідник, що вивів би їх із глухого кута. Безрезультатно — з трьох боків мандрівників оточували прямовисні стіни.

Левко сидів осторонь, міркуючи над побаченим. Двічі він боязко зводив обличчя, проте вгорі не було нічого, крім затягнутих зеленню бескидів. Підсвідомо хлопець намагався переконати себе, що чоловік йому привидівся, та це не надто допомагало.

Українець трохи поспостерігав за Сьомою, а потім опустив голову, втупившись під ноги. Несподівано погляд зачепився за продовгуватий циліндричний предмет завдовжки з половину вказівного пальця, що лежав, напівприсипаний землею, у траві біля лівої ступні. Гладенька поверхня циліндра вказувала на його штучне походження. Підчепивши пальцями, Левко підняв знахідку.

Під серцем кольнуло, хоча подиву хлопець не відчув.

Він тримав у руці гільзу від 5,45-міліметрового патрона до АК-74.

Левко зиркнув на товаришів і, переконавшись, що за ним ніхто не підглядає, став обережно розгортати руками траву довкола місця, де сидів. За півхвилини він відшукав п’ять гільз від куль того самого калібру, жодна з яких не лежала в землі, всі — на поверхні. Це доводить, вирішив Левко,