Читати книгу - "Полонянка власних снів, Любава Олійник"

–Ані, не плач, доню, – його руки, мов лагідний вітер, обережно витерли сльози з моїх очей, і я змогла відчути легке тепло, що проникало крізь мій невидимий бар'єр.

Привели Емрé, немов пораненого звіра, у нього був розбитий ніс, наче сліди жорстокої боротьби, та губа, на якій засохла кров, проте після батькового наказу, йому розімкнули кайдани та зачинили за ним двері, як за небезпечним злочинцем. Він глянув на мене, його очі були сповнені здивування та турботи, а я спробувала ментально розповісти йому ситуацію, що була наче лабіринт з таємниць. Батько весь цей час спостерігав за нами, його погляд був напружений, він бачив лише як маг дивиться на тіло і трохи вище тіла, не розуміючи, що відбувається.

–Чому втік не питаю, – голос Мешаха звучав грізно, як відлуння грому, – Цікаво, чому повернувся? – додав він, вичікуючи відповідь.

–Пішов не сам, це була воля Ананії, – намагався лаконічно і майже без акценту вимовити Емрé, його голос був спокійним, проте в ньому відчувалася внутрішня сила, –  Прийшов – це теж воля Ананії, – додав він, підкреслюючи мою роль у цій грі. Її душа повернулася, – сказав він, дивлячись батькові в очі.

Дивно, подумала я, раніше ніколи не звертала уваги, що Емрé погано говорить грецькою, наче він розмовляє на чужій мові. В моєму світі, що був наче сон, ми спілкувалися давньою мовою, яка була інтуїтивною, що дозволяла розуміти один одного без слів.

–Моя дочка промовила твоє ім’я, – сказав Мешах, склавши на грудях руки, його погляд був колючим, наче голка. Поясни, – додав він, явно очікуючи якогось підступу, його недовіра до мага була явною.

–Ананія хоче, щоб ви розповіли, де її мама, – Емрé поглянув на мене, шукаючи підтвердження, – Ані, я буду передавати батькові твої слова, тож говори, – звернувся до мене. На нього було складно дивитися, через розбите і набрякле обличчя, але зараз були нагальніші справи, що не можна було відкладати.

–Скажи йому так: Я, Ананія, знаю, що моя мама жива, – промовила я, відчуваючи свою силу, – Якщо ти готовий розказати зараз правду, а потім привезти її, – я буду жити. Якщо ні, – я піду зараз. Остаточно, – маг усе переказав батькові, намагаючись передати кожне моє слово.

Мешах взяв паузу, його очі, мов два холодних озера, зупинилися на мені, він дивився на мага, але найбільше вдивлявся в мене, наче вивчав незнайому картину, обдумуючи, чи це справді можу бути я, його дочка.

–Ананіє, я готовий розповісти правду лише тобі, – він відпустив мага за двері чекати, охорону вилаяв за самоуправство, немов гнівний тигр, сказавши, щоб дали води, його слова звучали наче прокляття.

–Ані, доню. Твоя мама і справді жива, – ці слова, немов довгоочікуваний дощ після спеки, були для мене настільки бажаними, що я знову не стрималася і з тіла Ананії скотилася сльоза, наче маленька перлина. Проте я змусила на цей раз її вуста трохи розтягнутися в легкій усмішці, і це виявилося для батька найкращим доказом, що я його чую, і це не було сном.

Він продовжив розповідати про те, що трапилося тоді, про його помилки, і про те, що вона втратила пам’ять через його зволікання щодо операції, наче розкаюючись у своїх гріхах. Пояснив свої дії та свою ношу, яку він взяв на себе, щоб захистити нас від небезпеки, його слова були наповнені смутком. Мені не була зрозуміла і прийнятна його позиція, для чого було її вивозити в монастир і привозити чужу людину, але я постаралася зараз сфокусуватися на основному, – моя мама жива, як і моя надія, а це найголовніше. Він навіть зізнався, що іноді в її голові бувають проблиски, неначе спалахи світла у темряві, і вона дещо згадує, проте пам’ять є тимчасовою, мов примарні спогади.

Я пошкодувала, що це тіло мені майже не піддається, наче я перебуваю у в’язниці. Адже хотіла стільки йому сказати, поговорити з ним по душам, а змогла лише сказати і то, після кількох спроб:

–Мама… бачити… – вимовила я ледь чутно, з останніх сил.

Він пообіцяв, що привезе її, мов довгоочікуваний подарунок. Розпитував мене, тряс, але я більше нічого не змогла наказати цьому тілу, воно мене просто не слухалося.

Коли маг увійшов, я швидко передала йому, щоб він вирушав по маму з моїм батьком, наче відправляла посланця. Але владний хазяїн, мов непохитна скеля, і слухати його не став, його очі горіли гнівом. Відпирався, погрожував йому, наче дикий звір, не вірячи, що маг і справді розмовляє зі мною, а не дурить його, виманюючи гроші, наче він злодій.

 Врешті я попросила передати, що я й досі зберігаю останній мамин подарунок – опалову кулю, що була моїм оберегом. І побачити маму – це моя остання воля, моя єдина мрія.

Лише після цих слів, які не міг знати ніхто сторонній, навіть його прислуга, – він здався, наче зламався під вагою доказів, його обличчя стало сповненим надії.

–Дякую, – від сильної радості, немов крізь туман, змогла пошевелити губами Ананії, її голос був ледь чутним, як шепіт вітру. Більше нічого не змогла, сили покинули мене.

Емрé, побачивши моє виснаження, як сильний цілитель, одразу ж підніс руки до мене і підживив мене своєю енергією, його дотик був наповнений теплом. Спантеличеному батькові пояснив, що я витратила усі свої ресурси на розмову, мов випила життєдайний еліксир.