Читати книгу - "Полонянка власних снів, Любава Олійник"

Розділ 25

Мої ресурси виснажились, мов живильні джерела в пустелі, сягнувши межі останньої краплі. Як дивовижно, що моя душа, ця невидима сутність, змогла пробитися крізь мляву оболонку тіла, змусивши його здригнутися: ледь тремтіли повіки, нерішуче ворушились пальці, а вуста, наче покинуті руїни, відкрились у безмовному виклику. Мабуть, той тендітний зв'язок, що жеврів між світами, не згас остаточно, а магічний дотик Емре підживив його, наче полум'я свічки в темній ночі. Від цієї думки на душі трохи відлягло, мов від ковтка прохолодної води, але швидкоплинні тіні тривоги знову заволоділи моїм розумом, полонивши його очікуванням доленосної зустрічі.

Батько, поспішаючи назустріч невідомому, разом із Емре зникли у вихорі лопатей гелікоптера, який, наче металевий птах, помчав їх до монастиря Метеори на північ Греції, де скелі, мов сплетіння пальців гігантів, тягнуться до неба. І ось тепер мене відділяють від зустрічі з матір'ю лише кілька годин - від зустрічі з тією, кого не бачила з дев'яти років і навіть не сподівалася ще раз побачити. Моє серце тремтіло, як метелик у долонях. Що я їй скажу? Як її очі відреагують на моє обличчя? Чи впізнає вона у мені ту маленьку дівчинку, що колись відбилася у дзеркалі її любові? Батько зізнавався, що зробив багато помилок, в тому числі й таких, що незворотнім чином  вплинули на її здоров’я, але мої внутрішні побоювання були ще більші: чи не стане мій власний стан фатальним ударом для її тендітного здоров'я? А що, якщо я завдам їй болю і вона вирішить, що моя душа вже не тримається за цей світ, коли, якщо чесно, так воно і є?

До сьогоднішнього дня моє життя у Фінікії, світі, витканому з моїх снів та мрій, було не просто втечею від реальності, а кропіткою працею архітектора власної душі. Кожен камінь, кожен орнамент, кожен відтінок, був не лише історичною деталлю, а й майстерним мазком пензля, що створював цілісне полотно мого єства. Моє пристрасне захоплення історією, культурою, мовою каміння, що промовляло до мене магією вічності, були тими таємницями, які мало хто знав, та саме вони творили унікальний візерунок моєї особистості.

Мені здавалося логічним, ба навіть єдино правильним, прокласти шлях до Акко, де я, як законна правителька, знайду прихисток та вірних підданих. Цей реальний світ здавався мені зрадливим, цинічним, сповненим розчарувань та прихованих мотивів. І тільки зараз, на самоті з собою, коли, наче невидима завіса, відокремлювала мене від життя, я почала розуміти, що, насправді, сама стала полонянкою своїх власних ілюзій. Я тікала від реальності у світ, який мав би існувати лише на сторінках казок, у вихорі історичних подій, а не в моїй сьогоденній ідентичності.

Саме я, наче птах, що розправив крила для польоту, боялася будувати мости, що з'єднали б мене з реальним світом, і шукала притулку в далеких краях, замість того, щоб сміливо виступити на арені життя. Я не билася за себе, не боролася за своє життя – за цей безцінний дар. А тепер, розглядаючи власне тіло, що лежить переді мною, наче бездиханна лялька, підтримане у неіснуючому житті лише завдяки роботі бездушних приладів, я бачу всю глибину власної помилки. Моя душа, немов блукаюча тінь, віддалилася від нього, відцуралася.

Що ж я накоїла? Я відреклася від себе, але водночас прагнула довести зворотне. Чому я так чинила? Тепер я знаю, ЧОМУ. Маленька дівчинка, назавжди засліплена болем від втрати матері, сховавшись у своєрідну ракушку-кокон, намагалася захистити себе від жорстокості цього світу. Страх глибоко в'ївся в її серце, коли батько, перетворившись на тирана, пригрозив їй розправою. Її світ розвалився на мільйони осколків, розкиданих у безодні її душі. Ті, кого вона любила і вважала опорою, обернулися небезпекою.

Але я вже не та маленька дівчинка, а доросла жінка, яка може постояти за себе, сміливо подивитися в очі батькові, висловити свою думку без страху покарання. І не лише це, Емре, з його безмежною добротою, жертовністю та щирістю, розтопив кригу моєї недовіри. Він, мов маяк, вказав мені на берег, де є вірність, відданість та правдивість. Я покохала його не за щось, а просто так, усім своїм серцем і душею, віддавшись цьому почуттю без залишку. І нарешті третій елемент – моя матір. Якщо вона ще жива, то чи не буде моєю найвищою зрадою покинути цей світ прямо зараз, залишивши позаду всіх, хто мене любить? За цей час я відкрила для себе зовсім іншу сторону батька. Так, він далеко не ідеальний, я досі не розумію і не схвалюю більшості його вчинків, але він є таким, який є, і ніхто, в тому числі й я, не в змозі його змінити. І когось "переробляти" - це фальшива ілюзія, тому що лише ми самі здатні змінити себе, завдяки усвідомленням і виваженим діям.

Чим глибше я занурювалася у лабіринт своїх роздумів, тим більш кричущою ставала банальність моєї ситуації. Свідомість, мов промінь світла, пронизала темряву моєї омани: моя душа і моє тіло – це нерозривне ціле, сплетене воєдино, як серце і душа, як таємничий танок дня і ночі, як вічна єдність неба і землі. Мої сни, ці химерні полотна підсвідомості, нікуди не зникнуть, вони – невід’ємна частина моєї сутності, хоча й не вся моя історія. О боже, яка жахлива сліпота! Що за безодню я ледь не розверзла під своїми ногами?

Я, наївно огорнена туманом невігластва, хотіла знищити саму себе, вірячи, що таким диким вчинком здатна врятувати?

Cogito ergo sum – я міркую, отже існую.  І більше жодні перепони, жодні тіні сумнівів не завадять мені йти до моєї мети. Я повинна довести усім, а в першу чергу собі, що я – сильна, відважна і незламна. Доведу Емрé, що він не помилився у мені, що він мав рацію, довірившись мені.

Я поглянула на своє тіло по-іншому, не як на немічну оболонку, яка ледь жевріла життям, а на своє, улюблене, єдине. Постаралася його відчути, так, як відчувала його з малечку, коли не було потреби в цій розкоші – навіть замислюватися про це. Примостилася в цій неприродній тиші, постаралася відчути кожну клітиночку, кожен міліметр, зазирнути у себе зсередини, побачити той світ, в якому вирує моє життя. Вперше за довгий час, моє тіло наповнилося легким теплом, теплим струменем, що підіймався з глибини моєї душі. У повіки ніжно приникало світло… М’яке, ніжне, сонячне світло, яке вливалося в моє єство з такою радістю, з якою у виснажливу спеку зустрічаєш рятівний дощ. На мить здалося, що повіки заворушилися, але я не думала зупинятися, моя ціль – відчути себе цілісною, єдиною з своїм тілом. Тепло від повік почало заповнювати моє обличчя, чоло, проникати в глиб моєї голови, розганяючи тінь сумнівів і даруючи надію. Відчула, що ніздрі лоскоче п’янке, трохи гостре повітря, що так трепетно  торкалося мене зсередини. Як це – дихати, яке неймовірне відчуття? Повітря разом з теплом проникало все глибше по носових ходах, спускаючись до бронхів та легень, огортаючи турботою світла і життя. З легень, мов кришталевий струмочок, розливалися хвилі незримого і незгасаючого життя, віддаючись в кожну клітинку мого тіла. Чомусь увагу привернув розмірений стукіт серця, цей вірний страж мого життя, ехо від якого відлунювало у вухах, в голові, в цілому тілі, наповнюючи його енергією і впевненістю. Я відчула свою кровоносну систему, немов артерії чистих джерельних рік, що текли до кожної кінцівки, насичуючи життєдайною енергією, киснем та життям. Відчула, як мої внутрішні органи, кістки прокинулися від довгого сну, наповнюючись радістю і теплом. З часом здавалося, що навіть мої пальці ніг та п’яти наситилися теплом і горять, немов маленькі ліхтарики, висвітлюючи мій шлях до життя. В думках повторювала: «Я жива, жива, жива!», наче молитву, наче заклинання, прагнучи закріпити цей момент.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍