Читати книгу - "Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей"

Розділ двадцятий

Як тільки ліс поглинув нас, наче великий, хижий звір, ми одразу ж відчули прохолоду. Сонце не могло пробитися крізь густі крони дерев, які давали приємну свіжість. Принаймні, тут не треба було боятися сонячного удару. 

Ось тільки тиша стояла незвичайна для лісу, душила, як подушкою. Звичайно, шелестіло листя, шелестіла під ногами трава, хрумтіли сухі гілочки, на які ми наступали. Але зовсім не було чути птахів. Здавалося б, улітку вони завжди верещать як ненормальні. Але лише не в цьому лісі. Немов хтось колонки вимкнув. 

Весь час хотілося озиратися, цій підозрілій тиші я зовсім не довіряла. Як тільки паркан зник з поля зору, я одразу ж прив’язала яскраву стрічку до найближчої звисаючої гілки. Далі йти зовсім не хотілося, однак заради Аліси, яка міцно трималася за мою сумку, я вирішила пройти ще двадцять кроків не огладаючись.

Мені здавалося, що я впізнаю місця, де ми проходили разом з мамою. Один раз я навіть дістала телефон, щоб звіритися з фотографією, але одразу натрапила на зображення, де мама прикидалася примарою. У грудях немов зав'язався тугий вузол, я хотіла заплакати, але не змогла. Швидко прибрала телефон і, стиснувши зуби до болю, прив'язала стрічку до якогось куща, безжально зім'явши при цьому листя.

Побачивши старе сухе дерево, густо обвите в'юном, я, лишивши Алісу на стежці, рішуче попрямувала до нього і почала відламувати від нього гілки. Трухляві одразу відкидала вбік, а коли натрапила на особливо міцну, що не піддалася з першого разу, всім тілом повисла на ній і почала розгойдуватися, поки гілка з гучним тріском не відламалася і не впала разом зі мною в траву. Обламавши з гілки непотрібні дрібні сучки і кілька разів ударивши нею по землі, щоб перевірити на міцність, я повернулася на стежку, вже озброєна дерев'яною шпагою.

Ми йшли зовсім не переговорюючись між собою, боячись що цим самим привернемо небажану увагу. Іноді, кидаючи погляд вбік, я з лякаючою виразністю бачила людську постать, що причаїлася біля дерева або куща, яка виявлялася скупченням гілок і тіней, що нічого спільного з людиною не має. Але щоразу мене кидало в піт, а в голові каламутилося від страху.

Моя параноя поширилася навіть на поганки. Мені раптом здалося, що я вже кілька разів проходила повз один і той самий гриб, тільки ріс він у різних місцях і завжди примудрявся випередити мене. Той самий скособочений капелюшок із прилиплим пожовклим листочком, та сама позиція: біля самого краю стежки, ніби він напружився і приготувався до стрибка. Так і уявлялося, що поганка тільки й чекає на необережного мандрівника, щоб несподівано застрибнути до нього на ногу і присмоктатися, як п'явка.

Я не була впевнена, що Аліса теж його помічає, тож як тільки зустріла його знову, безжально розтоптала його, ще й палицею поворушила грибницю, ніби там могли ховатися грибні ноги. 

Не знаю, чи то навіювання спрацювало чи насправді я нічого не вигадала, однак більше однакові гриби мені не траплялися. Однак було дуже дивно, що під час прогулянки з мамою ми не зустріли жодного гриба, навіть поганки, а тепер я помічала їх то тут, то там. 

Раптом попереду серед листя майнула червона крапка. Я прожогом, не звертаючи уваги на ковдобини, рвонула на колір утягуючи за собою Алісу. Це справді була стрічка, мамина стрічка. Тремтячи від хвилювання, я озирнулася і побачила неподалік ще одну мітку. А потім ще одну. А потім…

Я стояла перед кущем, повністю вкритим червоними стрічковими бантиками, наче усипаний квітами. Кожна гілочка була прикрашена міткою де по дві, а де по чотири штуки. Зрозумівши, що на прикрасу куща пішов повністю весь моток стрічки, я осіла на землю спустошена від цієї здогадки. Аліса ж підійшовши ближче, обережно торкнулася стрічки і заплакала. 

Раптом мене пронизала наскрізь думка настільки яскрава, наче хтось крикнув її мені просто у вухо. Я схопилася на ноги, тремтячи від надії. Я ніби відчула мамин поцілунок, коли вона лагідно цілувала мене в потилицю.

- Мама завжди прив’язувала стрічки, щоб знайти дорогу назад, памятаєш? - промовила я пошепки, ніби говорила вголос найбільший секрет на світі. - Вона говорила, що якщо стрічка закінчилася, то немає сенсу йти далі, настав час повертатися.

«Коли ти зав'язуєш бантик на гілці, ти мимоволі озираєшся довкола, помічаєш, де попередній бантик. Ти запам'ятовуєш околиці. Так менше шансів заблукати. Так більше шансів повернутись назад».

Аліса дивилася на мене очима повними сліз, однак і в її погляді я побачила надію. Що б не оволоділо маминим тілом, воно не змогло остаточно заволодіти її розумом. Мама до останнього чинила опір. Навіть уночі, коли щось вело її в ліс, мама знайшла в собі сили ставити по дорозі мітки. Для себе чи для нас – не має значення.

Цей прикрашений, як новорічна ялинка, кущ означав лише одне: мама боролася, і нечисть не змогла перемогти. Нехай це була крихітна перемога, нехай маму обдурили, водячи довкола куща. Але якщо навіть у такій незначній, здавалося б, справі битва була мамою виграна, якщо вона змогла залишитися собою, то не дасть себе занапастити!

Людей вели за собою в ліс, і вони сліпо йшли, залишаючи за собою речі на березі болота. Однак наша мама занадто відповідальна, щоб дати комусь (чи чомусь) так просто себе відвести, піддатися комусь, якщо це завдасть горя родині. Тато не слухав наші скарги, бо повністю довіряв і покладався на маму. Вона любить нас – і жодна нечисть не зможе подолати мамину любов. І страх за нас у мами завжди сильніший за страх за своє життя.

Вона чинила опір цілу добу. Тепер я була впевнена, що вона навмисне дивилася на ікону, щоб не дозволити тій сутності, що заволоділа нею, зрушити з місця. Тільки коли нічна темрява приховала іконку, нечисть змогла перемогти. Але не до кінця: якщо вірити щоденникам старого Вертинського, вона мала й нас відвести за собою. Ми б обов'язково пішли за мамою куди завгодно і будь-коли, якби вона покликала нас. Але вона мовчала. Мовчала.

- Вона може повернутися, я впевнена, - почала я знову пошепки. - Тільки якщо ми допоможемо їй. Заради неї. Заради нас. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍