Читати книгу - "Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я бачила як Алісі важко продовжувати йти далі. Йти від першої ж звісточки від мами було неймовірно важко. Чим далі ми заходили в ліс, тим більше відчаю я бачила на її обличчі. Здавалося, що Алісі фізично важко зі мною говорити, однак я списувала все це на стресову ситуацію.
Однак на мій натхненний заклик вона все ж подала мені руку і пішла зі мною далі, сподіваючись як і я скоріше знайти маму.
Хвилини через три ми повернулися до куща зі стрічками…
Цього не могло статися. Я бачила наші сліди, прим'яту траву, стрічки, які горіли, наче вогники, варто було заплющити очі.
Я обійшла кущ навкруги. Ось звідси я прийшла, туди рушила далі. А вийшли ми з третього боку.
Маячня якась.
У горлі раптово пересохло, наче його натерли наждаком.
Сівши спиною до куща, я дістала термос із чаєм і за інерцією – бутерброди.
Передавши Алісі термос я раптом відчула якийсь твердий корінець чи шматочок гілки який боляче впивався мені в стегно, і я не дивлячись дістала його з-під себе і зібралася було закинути кудись подалі, коли пальцями відчула його незвичайну форму. Наблизивши цей корінець до очей, я мало не скрикнула.
Це були мамині ножиці, ті самі, якими вона відрізала стрічку і які завжди носила в кишені сарафана. Сумнівів тут бути не могло хоча б тому, що ножиці вона привезла з собою, а не купила у місцевому магазині в Смоляному, тож це точно були саме вони.
- Це ж мамині… - тихо промовила Аліса, від чого я здригнулася вперше за довгу дорогу почувши її голос.
- Так тільки чому вони так виглядають?
Ножиці виглядали так, наче багато місяців провалялися в якомусь вологому кутку, куди не дістається промінь сонця. Наскрізь іржаві, тому неможливо навіть розвести леза. Рудо-бура іржа, що проїла ножиці практично до дірок, залишила на моїх пальцях неприємний смердючий слід. Це, звичайно, утримало мене від початкового пориву забрати ножиці з собою. Натомість я акуратно поклала їх назад під кущ.
Я відкрила кришку термоса, попила з насолодою, а ось їсти мені зовсім не хотілося, тому я дуже здивувалася, коли виявила, що вже жую бутерброд, що на смак нагадує папір. Мені, правда, папір їсти не доводилося, але швидше за все зі смаком я не помилилася.
Аліса тим часом меланхолійно жувала сосиску перебуваючи глибоко в своїх думках.
Ще раз попила, старанно закрила кришку на термосі і прибрала все назад у сумку.
Треба було йти.
Але тепер зовсім недоречно мені захотілося в туалет.
Пісяти під кущем зі стрічками здалося мені блюзнірством, а сідати посеред стежки, хай навіть нею ніхто і не ходить, не дозволяло виховання.
Тому я, підозріло озирнувшись, зійшла з ледь помітного протоптаного шляху і примостилася за деревцем, завбачливо поклавши поруч ціпок залишивши Алісу дивитися за ситуацією навколо. Гіпотетично мене не мало бути видно з стежки. Але це ліс, тому тут ходять абияк, без певних шляхів.
"Як би мене хто за попу не вкусив", - дуже повсякденно подумала я. І тут же уявила, що це може бути зовсім не мурашка чи комар, а якась потойбічна сутність. Що буде, якщо нечиста сила застукає мене у своїх володіннях зі спущеними шортами?
Зважаючи на страх і напругу, я поспішила закінчити свої справи якнайшвидше. Все ж таки треба було йти. Куди?
Мені все одно здавалося, що з самого початку я обрала правильний шлях, просто збилася.
- Може повернутися до куща обличчям? Тоді ми точно не зможемо знову до нього повернутися. - запропонувала я, як тільки повернулася назад.
Ми обережно позадкували, періодично оглядаючись, щоб не спіткнутися і не бухнутися. Дивна річ, але метод спрацював: кущ із стрічками поступово віддалявся і не збирався несподівано пересуватися до мене за спину.
Ось він зовсім зник з поля зору, ми ще десять кроків пройшли, як раки, а потім я ризикнула все ж таки розвернутися.
І відразу побачила дещо, що змусило мене кинутися бігцем.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей», після закриття браузера.