Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

Міський простір змінювався, немов у калейдоскопі. Величні хмарочоси змінювалися тихими кварталами з розкішними особняками. На певний момент я майже забув, що це не прогулянка, а частина місії. Ліе, схоже, відчувала щось подібне. Її захоплені вигуки й тихий сміх змушували мене забути про всі негаразди, хоч би й на кілька хвилин.

Коли ми наблизилися до філії банку, я трохи сповільнив хід. Аеробайк легко приземлився на спеціальний майданчик для транспорту, залишаючи за собою м’який слід у повітрі. Я вимкнув двигун і повернувся до Ліе.

– Це було дивовижно, – сказала вона, трохи розгублено зітхнувши, немов прокинувшись після солодкого сну.

– Схоже ти підсіла на адреналін, – відповів я і, не втримавшись, провів рукою по її волоссю.

Ми обмінялися поглядами, у яких сховалася невимовна вдячність за цей момент. 

***

Ми увійшли в приміщення банку, і перше, що вразило мене, – це абсолютна тиша. Жодної людини. Увесь простір був освітлений м’яким, холодним світлом, яке відбивалося від бездоганно білих стін і підлоги. На головній стійці, за захисним енергетичним екраном, стояла дівчина-андроїд. Її бездоганне, технічно досконале тіло було нерухоме – злегка бліда синтетична шкіра, блискучі очі, які здавалися трохи надто великими, та ідеальна симетрія обличчя.

Коли ми підійшли ближче, вона ніби ожила. Її голова плавно піднялася, і тонкі губи склалися в бездоганну усмішку.

– Вітаю у філії Галактичного банку, – проспівала вона солодким голосом. – Чим я можу допомогти вам сьогодні?

– На моє ім’я Ліе Лартон, має бути переказ, – відповіла вона, впевнено зустрічаючи погляд андроїда. – Я хочу забрати усе, на холодних гаманцях.

Я спостерігав за обміном, думаючи про те, що знаю про холодні гаманці. Це була одна з найбільш зручних альтернатив готівці в цьому часі. Невеликий диск, розміром із сірникову коробку, матового золотого кольору. На ньому було невелике поглиблення – коли торкаєшся його, перед тобою у повітрі виникає голограма із сумою, яка на ньому зберігається. Особливість таких гаманців полягала в тому, що вони не були прив’язані до жодного банківського рахунку. Вони існували поза системою, дозволяючи власникові розраховуватися де завгодно і будь з ким. Гаманець можна було захистити ДНК-блокуванням, що унеможливлювало використання сторонніми, але якщо власник залишав його без захисту, будь-хто міг скористатися кредитами.

Андроїд уважно прослухала Ліе, її очі засяяли м’яким світлом, поки вона перевіряла інформацію.

– Так, сума вже переведена і ви відмічені як отримувач, – повідомила вона, плавно нахиливши голову. – Як ви бажаєте отримати кошти?

– На два гаманці, рівними сумами, – відповіла Ліе.

Андроїд кивнула й жестом запросила Ліе прикласти долоню до сканера для ідентифікації. Ліе, не вагаючись, простягнула руку, і пристрій одразу ожив, пробігаючи зеленими хвилями світла по її долоні.

– Процес завершено. Одну секунду, будь ласка, – сказала андроїд.

Енергетичний екран перед нами на мить розтанув, створюючи отвір. Вона простягнула через нього два золоті диски. Ліе взяла їх із легким кивком, подякувала і заховала один у кишеню. Інший вона передала мені.

– Тримай, – сказала вона, дивлячись мені просто в очі.

Я заховав гаманець, але водночас, не міг позбутися відчуття, що за нами хтось спостерігає. Це відчуття було настільки сильним, що я несвідомо обернувся, щоб перевірити, чи хтось не стоїть у темряві банківського холу. Але там було порожньо. 

Тим часом андроїд, ніби не помічаючи моєї тривоги, продовжувала:

– Ми також пропонуємо вигідні кредити, іпотеку та інші фінансові послуги. Якщо вам потрібна допомога з інвестиціями, я з радістю…

Ми з Ліе вже розвернулися, і її слова розчинилися у нас за спиною. Вона не наполягала, просто ввічливо побажала нам гарного вечора:

– Дякуємо за візит! Гарного вечора, і нехай ваші фінанси завжди будуть у безпеці.

Ми вийшли з банку, і нічне повітря здалося дивно важким. Ліе йшла поруч, а мене не покидало відчуття небезпеки.

Коли ми повернули за ріг, я побачив їх. Біля нашого аеробайка стояли три постаті. Їхні фігури були приховані тінями.

– Не подобається мені це, – прошепотів я до Ліе, підходячи ближче до незнайомців

Троє постатей стояли біля нашого аеробайка, мов мисливці, що чекали на здобич. Їхні силуети ледь висвітлювались жовтуватим сяйвом вуличного ліхтаря. Я відразу зрозумів: це не випадкові перехожі, а проблеми, які чекали нас із Ліе, бо хтось повідомив про наші справи у банку.

Ті троє мовчали, але коли ми підійшли ближче, один з них, що спирався на наш байк і паралельно крутив в руках якийсь предмет, що дуже нагадував іграшку йо-йо з мого дитинства, заговорив.

– Шановні відвідувачі нашої чудової планети, – розтягнув він слова, насолоджуюсь кожним складом. Його голос був низьким, із легкою хрипотою, і кожна фраза звучала так, ніби він грав у театрі для одного глядача – себе. – Ви забули сплатити за парковку. Але не переймайтеся, ми можемо це виправити. Ба більше, ми із задоволенням проведемо вам екскурсію по найзатишніших місцях нашого курорту. І все, що вам треба зробити – це щедро нам за це заплатити.

Ватажок, невисокий і жилавий, вийшов уперед. Його рухи були занадто розслабленими для такої ситуації. Цей чоловік явно звик до того, що контроль завжди на його боці. У руці він крутив йо-йо – яскраво-біла нитка якого світилася, як розпечена спіраль жарівки.

Його посмішка була холодною, а погляд – впевненим і зухвалим. За його спиною стояли двоє гігантів, представників раси ксентаріанців. Три метри заввишки, вони виглядали справжніми монстрами. Їхня шкіра нагадувала застиглу лаву, покриту тріщинами, які ледве виднілися у тьмяному світлі. Руки були довгими і масивними, більше схожими на лапи горил, аніж на людські кінцівки.