Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

- Мішель... – Костянтин постукав, а тоді зайшов. – Вибач будь ласка... Я не хотів. – він дивився, як вона тримає руку під струменем холодної води. – Сильно пече?

Підійшов ближче аби глянути, але дівчина різко відсахнулася.

- Якщо ти підійдеш до мене ближче, як на два метри, я все розкажу батькам. – зашипіла протикаючи його гострим поглядом.

Розчаровано кивнувши, вийшов. Що тут поробиш...

Він знав, що від неї краще триматися подалі. Знав, що ця дівка одна суцільна проблема. Тільки... його наче магнітом тягнуло до неї. І жоден психолог не міг це пояснити. Якби запитали, чого він насправді від неї хоче, то відповіді, напевно, не було б... Зустрічатися?! Точно ні. Вона надто правильна для нього... До скреготу зубів. Дружити?! А як, якщо їхні інтереси ніде не перетинаються? Переспати? Ну... можливо. Тільки потім проблем буде більше, ніж задоволення. Скільки разів уже зарікався тримати дистанцію... і кожного разу одне і те ж. Варто було підійти до неї, як все... поплив. Як дівиця на виданню.

 От і зараз, наче сторожовий пес, стояв під дверима її кімнати. Картав себе. Дратувався. І все одно, як тільки всі в домі поснули, приповз сюди. З надією на ще одну ніч.

В їх спільних ночівлях не було нічого безсоромного. Чи вульгарного. Вони просто спали на різних краях широкого ліжка. В метрі один від одного. Та йому було так добре... Так спокійно. Так легко. Він ніколи ні з ким не спав. Навіть у дитинстві. Мама не дозволяла заходити у їх з батьком спальню. А потім така потреба відпала. Допоки не з’явилася Мішель. Вона ніби вивертала всю його темряву на навиворіт. Ворохобила рани і водночас зціляла, сама того не розуміючи. Кілька перших ночей, він переконував себе, що приходить туди заради неї. Аби не боялася. Та настала пора зізнаватися. Це необхідно йому. Вони майже не говорили. Він не торкався її. Не дражнив себе сексуальними фантазіями... Ну майже. Просто йому подобалося, як вона шепоче молитву перед сном. Як крутиться шукаючи ідеального місця. Як обіймає старого білого ведмедя. І моментами він навіть йому заздрив. Та кожну ніч нарікав останньою.

Ну от... вперше двері були замкнені зсередини. Постукав. Бездушна тишина боляче вдарила під груди. Ще раз... І знову. Схоже, він не був їй потрібен настільки, як вона йому. Правильним рішенням було б піти до себе і більше ніколи не повертатися до цього. Натомість, він просто сів під дверима і витягнув телефон.

voronkst Впусти мене.

                     Ти не спиш, я знаю.

                      Будь ласка.

                       Ми просто поговоримо.

Прочитала. Хвилина, дві, три... п’ять. Мовчання. Отак просто взяла і опустила його самооцінку в багно. А він продовжував сидіти. Ненавидів себе за слабкість. Ненавидів її за байдужість. Здається, навіть заснув. А коли шия затекла настільки, що ледве міг нею ворушити, нарешті пішов до себе. Залишаючи по собі лише криваво-чорну троянду.