Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Розділ 28

Правильні рішення завжди даються найважче. Але рано чи пізно ці спільні ночівлі необхідно було завершити. Хтозна до чого б воно могло привести. Адже мені все більше хотілося присунутися до нього. Притулитися. Обійняти. І ніякі логічні доводи розуму не допомагали. Я знала, який спосіб життя він веде. Знала, що в нього є дівчина. Та знати і бачити різні речі. Тому поява на кухні голої Вольської мала такий феєричний ефект. Одразу все стало на свої місця.

Найважче було вночі. Коли він стояв під дверима. Яких зусиль мені вартувало його проігнорувати... Та ранок усе розставив по місцях, підказуючи, що моє рішення було правильним.

Піднявшись досить пізно, зрозуміла, що дома знову нікого немає. Незважаючи на те, що сьогодні вихідний, вітчим помчав на роботу. Мама на курси. А Костянтин... а яке, власне, мені діло до того, де його носить. Мабуть зрання помчав до своєї Ірки. Одягнувшись, викликала таксі і поїхала до квіткової крамниці.

Важкі сірі хмари нависли над столицею погрожуючи у будь-який момент намочити всіх, хто як і я, не взяв парасольки. Та мені це не завадило гуляти шумними вулицями і поїсти у ну дуже затишному кафе.

- Де ти була?!

Я не встигла і закрити за собою двері квартири, як на мене накинувся розлючений братик.

- Що сталося? – спокійно пройшла повз нього на кухню.

- Що сталося? А ти знаєш, що смарфони створені не лише для любування у соцмережах? А для того аби при потребі можна було додзвонити до людини?!

І тут я не витримала.

- Ти чого кричиш? Я не чула! У мене були важливіші справи!

Я направду не чула. А коли побачила пропущені, вирішила не передзвонювати, аби не псувати собі настрій.

- Ти хоч розумієш, що коли батьків немає, я за тебе відповідаю! А ти пішла і навіть не сказала куди! – його щоки розчервонілися, а на чолі виступила синя вена.

Він так кричав, що я направду відчула укол вини. Хоча і не розуміла за що.

- Я думала, тебе не було дома... – знизала плечима.

І десь дуже глибоко всередині відчула нотку радості. Навіть забула, що хотіла йому відповісти.

- Супер... – він розвів руками дивлясись на мене, як на ідіотку. – А де...

Його тираду перервав дзвінок у двері. Прикувавши мене до підлоги розлюченим поглядом пішов відчиняти.

- Ми нічого не замовляли!

Ой! Я рванула до дверей. Там стояв розгублений кур’єр з мішком у руках.

- Це до мене! – плечем відштовхнула Костянтина. – Заносіть сюди.

Випровадивши кур’єра я взялася розбирати велику картонну коробку. Там були горщики для вазонів, піджива, укорінювачі, рукавички і ще купа всякого садового інвентару.

- Навіщо це тобі?

 Воронівський, ходив за мною слідом, через що я мало не приперла йому носа дверима своєї кімнати. Переодягнувшись у лосини та футболку вийшла здивовано заставши його там де й лишала. Взяла подаровані ним троянди і почала обрізувати готуючи до посадки. Все це відбувалося прямо на кухні.

- Я не розумію, тобі що квітів хочеться? Я куплю тобі ще.

Хлопець уважно спостерігав за тим, як я насипала землю у довге вузьке корито.

- Я просто не можу дивитися за тим, як вони вмирають. В’януть, засихають. Кожен заслуговує на другий шанс. – я поробила у сирих картоплинах дірки і понатикувала туди гілочок із троянд, які мамі дарив вітчим.

- Мммм... Хочеш відтворити кусочок раю на землі? – він присів і взявся мені допомагати.

Я підняла зацікавлений погляд.

- Кажуть, що в раю ніщо не помирає. – продовжив не дивлячись на мене. – Один святий розповідав, що мав благодать подивитися на те, як збудований рай. Милуючись красою він зірвав квітку, а через деякий час її викинув. Так от, вона вкорінилася продовжуючи цвісти.

- Як чудесно...

- Тільки тут не рай... І ти не спасеш усіх. – його м’язи напружилися, а голос став грубший.

- А я не збираюся спасати усіх. – показала йому, як правильно запихати картоплину з гілочкою у землю. – Мені б себе не втратити. Ну і по мірі власних можливостей допомогти тим, хто поруч. Я не можу продовжити чиєсь життя. Зате я можу дати життя цій квітці. Справа не в тому, як багато тобі дано. А в тому, як ти це використовуєш.

Він слабо посміхнувся уважно розглядаючи моє обличчя. А тоді тильною стороною руки, обережно провів по щоці, витираючи землю.

Посадивши всі гілочки я понакривала їх спеціальними пластиковими колбочками і Костянтин люб’язно погодився віднести все на балкон. Прибравши, зрозуміла, що це заняття забрало більше часу, ніж очікувалося. І я катастрофічно запізнююся.

На швидкоруч переодягнувшись зібрала волосся у високий хвіст і вже збиралася викликати таксі, як:

- Ти куди?

Висоцький виріс передо мною, як гриб у лісі. Недобрим оком він оцінив мій вигляд. Через що я мимоволі засумнівалася чи добре зробила, що одягла довгу шифонову спідницю і тонку блузу на бретельках. Ну але ж я іще накину на плечі піджак. Чи це вже не актуально...

- У справах. – роздратовано буркнула повернувшись до дзеркала.

- Я тебе сам відвезу. – він вихопив з моїх рук телефон і побіг у свою кімнату.

Ну ні! Я тупнула ногою мало не кинувшись на нього з кулаками. З ним, куди не сунься, одні проблеми. Розлючена, наче вихор, я влетіла в його кімнату.

- Я нікуди з тобою не... – запнулася, побачивши його лише в трусах.

Знову ці білі боксери від Kelvin Kleine...

- Подобається? – підняв праву брову явно насміхаючись з мене.

Мої щоки спалахнули. Але треба було тримати обличчя.

- Якщо ти про ту жовту пляму на твоїй білизні, то ні... Але ти не переймайся, з хлопчиками іноді таке трапляється.

Вся самозакоханність і зверхність враз зійшла на нуль. Зкофужено почав себе оглядати, а тоді сховався за дверима ванни. Я ж лише голосно розсміялася.

Можна було скористатися цією ситуацію і вишмигнути з квартири. Але цей птиродактель забрав з собою мій телефон. Тому скориставшись затримкою вийшла до дзеркала в коридорі підфарбовуючи губи помадою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍