Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

Частина 20

Весняний ранок. Парк у центрі міста. Нік і Лілу сидять на лавці, тримаючись за руки. Нік задумливо дивиться перед собою, а Лілу — уважно спостерігає за ним.

 

— Ти сьогодні якийсь не свій, — мовила вона, нахиляючись до нього. — Знову щось трапилось?

 

— Ні… — зітхнув Нік. — Просто… батько поводиться дивно. Наче щось приховує. Мама теж. Вони останнім часом дивляться на мене так… ніби бояться щось сказати.

 

— У мене те саме, — кивнула Лілу. — Мама ніби окремо усміхається, а очі — в інший бік. І коли я згадала твоє ім’я при ній — вона ніби на секунду завмерла. Але сказала, що все добре.

 

Нік стис її пальці.

 

— Думаєш, вони щось приховують від нас?

 

— Думаю, так. Але я не знаю, що. Можливо… вони зналися колись?

 

— Можливо. Але навіщо таємниці?

 

— Бо, мабуть, бояться, що це може вплинути на нас, — Лілу підвела погляд до нього. — А хіба може?

 

Нік усміхнувся і торкнувся її щоки.

 

— Ні. Ніхто і ніщо не може вплинути на те, що я відчуваю до тебе.

 

— Я теж так думаю. Але… — вона трохи помовчала. — Знаєш, я не хочу, щоб між нами були секрети. Якщо наші батьки щось ховають — ми не повторимо їхню помилку.

 

— Не повторимо, — підтвердив Нік. — Я хочу бути з тобою. І якщо доведеться щось дізнатись — ми дізнаємось разом. Але не дозволимо минулому диктувати нам, що робити зараз.

 

Він ніжно поцілував її в лоб, а Лілу стислася в його обіймах, наче шукаючи захисту від чужої історії, що наближалась до них з тіней.

Наступного дня. Квартира Ніка. Вечір. Вони готують вечерю разом — сміються, жартують, але думки обох повертаються до недавньої розмови в парку.

 

— Ти серйозно хочеш копати минуле? — запитала Лілу, розрізаючи авокадо.

 

— Якщо це стосується нас, то так. Я хочу знати. Хоча б, щоб не жити в здогадках.

 

— А якщо виявиться, що наші батьки були разом? Що вони… кохали одне одного?

 

Нік на мить зупинився, дивлячись на неї.

 

— То це їхнє життя. А ми — інші. І ми не винні в їхніх рішеннях.

 

— Добре, детективе, з чого почнемо? — усміхнулась Лілу.

 

— Зі старих фото. У тата є коробка з університету і ще якась стара папка. Він іноді дістає її, але швидко ховає назад.

 

— А в мами — я бачила старий щоденник, ховає в книжковій шафі за старими романами. Якось спитала, що це — вона сказала "нічого цікавого". Це ж класична відповідь, коли там усе найцікавіше.

 

Вони засміялись, але в голосі Лілу звучала нотка напруги.

 

Пізніше того ж вечора. У батьківському домі Лілу. Емілії не було вдома.

 

— Тихо, ніби я шпигунка, — шепотіла Лілу, відкриваючи шафу. — О, є.

 

Вона витягла старий щоденник у шкіряній обкладинці, трохи затертий. Серце калатало. Вони з Ніком сіли на підлогу просто в її кімнаті.

 

Перша сторінка була з датою — "18 травня. Весна. І я закохана."

 

Лілу глянула на Ніка. Той мовчав, лише злегка стис її руку.

 

Вони перегортали сторінки. Рядки були сповнені юного захоплення, сумнівів, поцілунків під дощем, мрій. І ось — ім’я.

 

"Тао. Мій Тао. Моя весна, мій шторм і мій біль."

 

— Тао… — прошепотів Нік. — Мій батько…

 

Лілу затулила обличчя руками. Це було підтвердження. Жодних сумнівів.

 

— То вони… справді… — вона не могла вимовити закінчення.

 

Нік поклав щоденник на коліна. Усмішка зникла з його обличчя.

 

— Вони кохали одне одного.

 

Тиша повисла в повітрі. Не важка — радше напружена. Поки що вони не знали, як ставитись до цього. Але знали головне:

 

Це змінює все — або нічого. Залежно від того, як вони вирішать.

 

Наступний ранок. Лілу прокинулась у своїй кімнаті, все ще з відчуттям вчорашнього вечора. Щоденник лежав на її столі, як мовчазне нагадування: світ уже не такий, як раніше.

 

Вона сиділа, загорнувшись у плед, дивилась у вікно. Надворі весна щедро сипала сонцем, але в серці було хмарно.

 

Нік не писав. Не телефонував.

Можливо, кожен з них потребував трохи часу на осмислення.

 

Раптом — повідомлення. Коротке, але влучне:

«Можемо сьогодні не бачитися? Я просто… хочу трохи побути сам.»

 

Вона не образилася. Навпаки — зрозуміла. І сама не знала, чи змогла б дивитися йому в очі сьогодні.

 

У цей самий час. Дім Ніка.

 

Нік сидів у себе в кімнаті, тримаючи в руках старе фото — зроблене ще до його народження. Там стояли його батько Тао і… жінка, яку він упізнав — це була Емілія. Вони усміхалися. Трималися за руки.

 

Він дивився на фото й відчував дивне змішання злості й ніжності.

Він не ревнував. Просто було важко уявити, що все його життя — вся ця історія між ним і Лілу — має коріння в минулому, про яке ніхто не хотів говорити.

 

Найстрашніше було інше:

Чи дійсно їхнє кохання — незалежне?

Чи воно просто повторення історії, що не відбулась у їхніх батьків?

 

Вечір. Лілу на самоті гуляє знайомими вулицями.

 

Пальці мимоволі ковзають по телефону. Вона хоче написати. Хоче сказати, що нічого не змінилось. Але зупиняється.

 

— Що, як змінилось? — шепоче вона в повітря.

 

Навколо — весна. Парки повні закоханих. Усмішки, жарти, щастя на фоні квітучої сакури.

А вона — в центрі краси, але ніби в іншому вимірі.

 

Наступні дні проходять у мовчанні.

Жоден не наважується зробити перший крок. Обоє відчувають: правда вже дихає п

оруч, але вони не готові її почути вголос.

 

Пізній вечір. Маленька кав’ярня на розі старої вулиці. Дощ ледь крапає по склу, світло ліхтарів створює золотисті відблиски. Лілу заходить, ховаючи каптур. Вона замовляє чай з імбиром і сідає в кутку. Їй просто хотілось тиші.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍