Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

 

— Так, — кивнув він. — Але я радий, що ми можемо ось так просто сісти й поговорити.

 

— Я не злюся більше, Тао.

— І я не тримаю нічого на серці.

— Просто... ми були молоді. І, мабуть, усе мало статися саме так.

 

— Ти щаслива? — запитав він.

 

— Так. У мене хороше життя. Дочка, чоловік, якому я довіряю. Я навчилась бути вдячною за те, що маю.

— Я теж… щасливий. Не так, як у юності, з шаленством. А спокійно. Розумію, що зробив помилки. Але й навчився відпускати.

 

Вона кивнула. На мить запанувала тиша — легка, як весняний подих.

 

— Наші діти… — промовила Емілія. — Їм не обов’язково знати, що між нами щось було. Вони мають будувати свою історію. Без тіней минулого.

 

— Згоден. Вони — не ми. І не мають нести наші рани.

 

— То домовимось? — запитала вона. — Без образ, без минулого. Просто як батьки двох молодих, закоханих людей.

— Домовились, — посміхнувся Тао.

 

Вони підвелися, не прощаючись як колись. Не було ні болю, ні сподівань. Лише двоє людей, які навчилися залишати позаду те, що більше не болить — але й не гріє.

 

Пізній вечір. Дім Емілії та Ільсона. Вітальня залита м’яким світлом. За вікном чути нічних птахів. Ільсон повернувся з відрядження раніше, ніж обіцяв.

 

Емілія сиділа на дивані з чашкою чаю, загорнута в легкий плед. Думки ще блукали між кав’ярнею і теперішнім.

 

— Привіт, — почула вона голос чоловіка, — сумувала?

 

Вона підняла погляд і одразу встала, обіймаючи його.

 

— Дуже, — прошепотіла.

 

Він притис її до себе, відчувши легкий неспокій у її обіймах. Вони сіли разом на диван.

 

— Я знаю, що ти зустрічалась із ним, — сказав спокійно. — З Тао.

 

Емілія кивнула. Без паніки, без заперечень.

 

— Я мала це зробити. Просто… давно вже потрібно було.

— І як ти? — він подивився уважно, не з підозрою, а з турботою.

 

— Добре, — вона зітхнула. — Знаєш, я боялась, що ця розмова розбудить щось у мені. Але… навпаки. Вона закрила двері. Остаточно. Я подивилася на нього і зрозуміла — моє серце вже давно не там.

 

Ільсон усміхнувся, хоча в очах ще було трохи тіні.

 

— Я тобі довіряю, Ем. Але ти маєш знати — я не кам’яний. Мені неприємно, що він знову з’явився у твоєму житті.

 

— Я розумію. І саме тому хочу, щоб ти знав: я вибрала тебе не просто тому, що було боляче. А тому, що ти — мій спокій, мій дім, моя реальність.

— Тоді… — Ільсон взяв її за руку. — Поговорімо відверто. Як ти думаєш, Лілу з ним надовго?

 

— Я не знаю. Але якщо це її вибір — ми не маємо стояти на заваді. Ми з Тао домовились: минуле залишаємо собі. Діти нічого не знатимуть.

 

— Це мудро. — Він помовчав і додав з усмішкою: — Але якщо він раптом знову зробить щось дурне — я не буду таким ввічливим.

 

Емілія засміялась, відкинувшись на його плече.

 

— Ти — найкраще, що трапилось зі мною після найгіршого. І я вдячна долі за це.

 

Він поцілував її в лоб. В домі панував затиш

ок — той, який приходить після бурі.