Читати книгу - "Дим"

руки одтягли в Ларину кімнату і там оставили, міцно причинивши двері, не на ключ, звичайно, але міцно. Він усміхнувся з того і роззирнувся по кімнаті.

Ларина кімната була такою, як він її пам’ятав із самого дитинства: невелика, але затишна, з тими ж вицвілими шпалерами, подекуди розмальованими кольоровими олівцями і кульковими ручками, гуашшю. Антон пам’ятав і написи, і малюнки. Ось збоку коло дверей декілька криво намальованих олівцем п’ятикутних зірочок – Лара вчилась малювати зірку, не відриваючи олівця від паперу. А он над бильцем розкладеного дивану-малютки, просто над узголів’ям, чималий напис гуашшю «Лето 1984, август». Ось прямокутні просвіти коло шафи, не такі запилені та замацані – то висіли плакати із зірками світової естради, але Лара їх позривала, подорослішавши, а тепер над самою шафою розкидалась на півстіни картина, яку Лара любила з юності – якось вона побачила її в якомусь мистецькому журналі і просто-таки закохалась, а оцю копію зробив особисто для неї один молодий художник, з котрим вона колись зустрічалась. На картині в куточку навіть були тоненько виведені слова «Ларе. Люблю» – і нерозбірливі ініціали під ними. Сама ж картина заворожувала глядача. На ній було зображено будівлю, таку собі давню садибу, чи що, на узвишші, на березі моря. Її було майже не видно, лише виступали біласті колони вдалині, та висились над ними рядком дерева – Антон думав, що то тополі, дуже схожі, але Лара сказала, що то кипариси. А спереду ж виднілась мілка затока, і хвилі били об берег, а над хвилями – хащі, а ще лівіше – напівзруйнована стіна, облущена, обросла мохом, сухими деревцями та чахлими травами. Під стіною плелись ступені вищерблених східців, таких самих біластих, і підіймались вони до якихось воріт чи хвіртки з такого ж білого каменю, певне що підіймались аж до тої садиби – за заростями не було видно. А внизу ж східців, на березі стояла якась зажурена жінка, вся в жалобному чорному вбранні – похилила голову, дивилася в далечінь моря. Чогось все нагадувало осінь, була достеменно осінь – пожухлі трави, зжовкле листя і вітер, страшний надсадний вітрюга хилив набік аж оті височенні кипариси-тополі коло печальної садиби, аж чутно було, як він виє, тужно, надсадно, тривожний вітер похмурої осені.

* * *

Антон побачив ту картину вперше, як вертався зі служби додому в далекому 88-му. Вже прямуючи з Москви, заїхали з Ларою в Смоленськ. Лара й тоді постелила йому в своїй кімнаті, а сама з кавалером перейшла до зали, він пам’ятав те – був вечір уже, і він стояв у ламкому вечірньому світлі посеред кімнати, роздивлявся ту картину. Лара підійшла якось непомітно і поклала йому руку на плече, затим прихилилась головою до його плеча.

– Подобається? – спитала.

– Якась вона… – Антон завагався, – страшненька.

– Чого?

– Не знаю. Їй-бо, не знаю, – він задумався. – Ні, намальовано красиво, та… Якесь воно все нетутешнє.

– Це взагалі-то Італія, – всміхнулась вона.

– Не в тому річ, – заперечив Антон.

Його й самого зацікавило, чого він так реагує на той малюнок, чого він його так відштовхує, наче аж… Може, не відштовхує, а манить? Відки ж ся печаль, ба не печаль навіть, а туга неясна, щось таке холодне, далеке… мертве.

– Цвинтар, – вимовив він.

– Що? – Лара трошки відсторонилась і глянула на нього здивовано.

– Мені це нагадує цвинтар. Не втямлю чого, просто… – він присів на диванчик і задумався. – Знаєш, як буває на цвинтарі? Наче все, як і скрізь, а от… От не так якось. Там тиша, і наче… – він помовчав, – наче все спинилось, розумієш? А вони там лежать, розумієш? Всі вони там лежать унизу і гниють… і так буде завжди.

Він похилив голову на руки, а вона присіла коло нього.

– Ларо, як я з цим житиму? – раптом напрочуд спокійно вивів він, піднявши на неї погляд.

І тоді він, не знати чого, розказав їй дещо страшне, болюче, огидне, що не розказував нікому, нікому-нікому, навіть Ірі потім не розказував, бо боявся звалити на Іру ще й се. Він розказав, а Лара вислухала і нічого не сказала у відповідь, а лишень обійняла його за плечі і прихилилась головою до його плеча, і він розумів, що вона розуміє його, і того йому було більш ніж достатньо.

Вікно кімнатки було завішене жовтуватими шторами з візерунками, замацаними вже також, а напроти стіни з шафою для одежі та картиною стояла шафа вже книжкова, що займала собою півкімнати. Лара бозна як любила читати, з самого дитинства.

Антон ще роззирнувся по кімнаті. Так, він пам’ятав цю кімнату. Вони з Ларою частенько розмовляли тут про різне, коли він приїжджав, повідали один одному свої радощі та жалі, таємниці. Якось вони з самого їхнього знайомства ще малими дітьми відчули довіру одне до одного, взаємну відкритість. Дивно се було – наче й не росли разом, і Лара була трошки ж старша, а все одно – потоваришували вони, і так якось близько, немов були рідні, а не двоюрідні, і немов не жили за сотні кілометрів одне від одного, і немов не ворогували між собою їхні батьки. Чого так? Бозна.

На диванчику в безладі купчилась розстелена Ларина постіль, а скраєчку була рівненько складена чиста. На подушці ж валялась розкрита книжка, Антон підійшов і з горем пополам прочитав назву на обкладинці. Червоним по чорному там було написано «Francis Fukuyama. The End of History and the Last Man».

– Лара… – прошепотів Антон одними губами і докірливо хитнув головою, всміхаючись при цьому.

Він узяв книжку, поніс її до шафи, акуратно поставив за скло. Тут було повно книжок, і яких завгодно. Антон пробіг очима по тому багатству. Пробіг і спинився на тоненькій книжечці, заледве не брошурі, що стояла по центру на найвиднішому місці, сіренька, в потріпаній паперовій палітурці, по якій було виведено жовтуватими літерами: «Василь Стус. Золотокоса красуня». Антон знав, що це за книжка – це було перше таке видання, вельми рідкісне. Лара полюбила цього забороненого в Радянському Союзі поета десь під час перебудови, дізналась і одразу полюбила. Вона знала напам’ять бозна-скільки його віршів і часто цитувала, а одного разу, кілька років тому, Іра взяла в Тамарки нову шкільну хрестоматію, одну на цілу школу, і там було кілька віршів Стуса, і Антон тоді акуратно переписав їх на листки із зошита і одіслав сестрі листом. Вона дуже йому дякувала, бо деяких із них ще й справді не знала, а деякі знала в інших варіантах –