Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

між собою, ніби мої слова відібрали в них усе, що вони хотіли сказати один одному чи мені. Я не прошу вибачення — бо ж, як на те пішло, що має думати жінка, коли двоє незнайомців відвозять її в геть незнайоме місце, тим більше що їхати туди вона не просила? Та ще й серед ночі, коли вона може сподіватися тільки на те, що, як заволає, темрява не залишиться глухою.

Вони відвозять мене додому. Той, що курив, каже: коли наступного разу ти шукатимеш пригод на свою сраку кажи заздалегідь, щоб тебе можна було відвезти й лишити там, де потім можна знайти.

І вони їдуть геть.

Це сталося чотири години тому, а я досі не сплю. Я в ліжку, все в тому ж одязі, який був на мені весь день, і не звертаю уваги на те, що ноги в мене, як і раніше, аж горять, а бруд замастив простирадла. Хочеться їсти, але я не ворушуся. Хочеться почухати ноги, але я лежу мов уклякла. Хочеться посцяти, стати під душ, змити з себе день, який минув, — але я й далі лежу собі колодою. З учорашнього ранку я нічого не їла, бо хіба можна назвати їжею грейпфрут, розрізаний навпіл і присмачений для соковитості цукром, — саме те, що, за словами матері, призводить до раннього діабету. Мама в мене так боїться біди, що біда до неї аж липне — просто тому, що вони з тою бідою постійно потребують одна одної. Завтра концерт за мир, і досить буде одного пострілу — всього одного, навіть попереджувального пострілу в повітря, — щоб усе тут вибухнуло пеклом. Якось, цього року, на стадіоні несподівано почався дощик, і натовп запанікував. Лише п’ятнадцять хвилин переполоху — і на смерть затоптали одинадцятеро людей. У нього ніхто не стрілятиме, просто не наважиться, але цього й не треба. От чорт, якби я знала, що ННП затіває таку грандіозну акцію, до якої лишається менш як дванадцять годин, я б теж прихопила туди пістолет.

Ця країна розгойдується в анархії вже так довго, що будь-який перебіг подій неминуче призведе до розрядки напруженості: вибухом, крахом. Я говорю це ніби не від себе. Господи Ісусе, та я ж говорю — як Кіммі, а точніше, як її інший бойфренд — не раста, а комуніст. Здоровані з ЛПЯ обов’язково зійдуться в парку, в затишному його кутку — можливо, біля пам’ятника Маркусу Ґарві[167], — і в кого-небудь таки пальнуть. Пристрелити буде досить лише одного. Потім вони розбіжаться, але натовп не зупиниться, поки не спалить пів-Кінгстона. Підніме голову Копенгаген, але та юрба на той час буде вже нездоланно великою, — і коли почнеться бійня, хвилі гніву добіжать до самого Гейвендейлу. Той натовп спалить Копенгаген дотла, вбиваючи всіх підряд, а люди з Копенгагену спалять Вісім Провулків, вбиваючи й там усіх підряд, — і величезне цунамі, піднявшись від бухти, змиє всі тіла, і всю ту кров, і всю ту музику, і все оте лайно з гето в море, і може — кажу лише: може, — моя мати нарешті перестане загортатися, як мумія, в простирадло лише заради того, щоб оберегти від поганих людей свою вагіну, і збереже розум, і засне спокійно.

Папа Ло

сь що ще скажу, високоповажні жентельмени. Ніколи не показуйте спину білому парубійку. Після задушливої безмісячної ночі думається ті’ки про те, що в повітрі віє якоюсь зрадою, може, од Бога, може, од людини, — але ніколи не показуйте спину білому парубійку. Станете спиною до білого парубійка, що п’є вашу чоловічу пекельну воду і червоніє від вогняних спецій, — і він повернеться до себе в Америку й напише, що тутешні люди пригощали його юшкою з козячої голови і що юшку ту вони приправляють кров’ю. Станете спиною до білого парубійка, коли він каже, що прибув до гето в пошуках ритмів, — і назад у Англію він поїде з пачкою ваших сорокап’яток, на яких він розбагатіє, а ви залишитеся бідняками. Станете спиною до білого парубійка — і він заявить, що це він «застрелив шерифа», хто ж іще? І опустить вас до другорядних ролей, а сам вийде на сцену і скаже: «Оцим чорносраким, оцим ось ніґерам і арабам, і цим йобаним ямайцям і йобаним бла-бла-бла тут не місце, вони нам тут не потрібні». Це Англія, біла країна, і тому він вважає, що ніґер ніколи не читав «Мелоді Мейкер»[168]. Співак докумекав до всього цього тижнів зо два тому у своєму будинку на Гоуп-роуді, коли готувався до концерту за мир.

Авжеж, це було лише кілька тижнів тому. Може, навіть два. Співак зі своїм гуртом репетирував з ранку до ночі. Джуді відкликала його вбік і сказала, що один рядок, який він співає, — «під гнітом пристойності» — нагадує девіз ННП, і, якщо він озвучить його на концерті, багато хто подумає, що він підтримує ННП, про що й так уже ходять чутки. Вони ще кілька разів проганяють пісню, і тут з’являється цей білий парубійко. Просто виникає нізвідки, наче маг: «пух!» — і він вже тут.

— Е-е, ти звідки взявся, босе? — питає барабанник.

— Знадвору.

— Ти з Крисом?

— Ні.

— Ти — хлопець із «Роллінг стоуну»?

— Ні.

— З «Мелоді мейкеру»?

— Ні.

— «Нью м’юзікал експресу»?

— Ні.

— З плантації?

— Га? Ні.

— То тебе не Кіт Ричардс підіслав із травою? Такої травички, як у нього, нема навіть у Джемдауні.

— Ні.

Виходить Співак, з’ясувати, що це за білий парубійко об’явився в студії — навіть не на подвір’ї перед будинком, де постійно товчуться білі, зазвичай з довгим волоссям, заплетеним начебто в дреди, у темних окулярах та фірмових футболках («Хлопці, ви тут всі такі кльові з вашим реґі, такі авангардні... А марихуани у вас часом немає?»). Але в цього зайди вигляд не приблуди, який звідкись прибіг, шукаючи хтозна-чого. Співак питає, як його звати, але тут музиканти кличуть його до праці, і він повертається на репетицію. Від трав’яного диму білий парубійко відмахується, як від рою комарів, і, здається, навіть не дихає. Під ритм він киває головою, але в ритм не втрапляє, як і більшість білих. Він ніби чекає, коли все завершиться. Гурт його ігнорує, а коли пісня закінчується, гостя вже й слід прохолов.