Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

45. Голоси минулого

Вони повернулись до її квартири під самий ранок. Сніг вже почав танути, залишаючи на підошвах вологу, на серці — теплий слід. Ніч була мовчазною, але всередині — ні. Марта довго не могла заснути, навіть коли Андрій вкрив її пледом і залишив саму на дивані, вмикаючи тихо свій старий диктофон. У ньому звучала їхня репетиція — стара, ще з філармонії.

Вранці, поки він готував чай, вона копирсалась у старому ящику біля підвіконня. Те, що спершу здалося купою старих листів і пожовклих зошитів, виявилось скарбом. Вона витягнула з-поміж паперів товстий конверт без марок, лише з написом чорнилом:
“Донці. Від того, хто грає без аплодисментів.”

— Андрію, подивись… — її голос був тихий, як сніг учора вночі.

Він підійшов ближче. Її руки тремтіли, але вона вже розкривала конверт.

Усередині — лист і нотний зошит. Перш ніж Марта почала читати, Андрій уже схопився за край обкладинки зошита. Він бачив ці почерки. Він знав ці почерки.

— Це... неможливо, — прошепотів. — Я бачив ці ноти. Колись. Дуже давно.

— Що? — її очі були круглі, налякані.

Андрій узяв зошит, глянув на першу сторінку. Там було написано:

“Симфонія без адресата. Якщо ти читаєш це — значить, ти моя кров.”

— Я знаю, хто це. — Він говорив обережно, як з відлунням. — Це... твій батько. Я був його студентом. Його помічником. Ненадовго. Він зник — ніхто не знав чому.

Марта сіла, опустивши очі. Її пальці тримали лист. Слова в ньому вже пекли крізь папір.

— Я не знала... Мама ніколи не говорила. Лише — “він помер”. Але не — хто. І не — як.

Андрій перегортав сторінки зошита. На кожній — не просто музика. А почуття. Спогади. Гнів. Надія. Одна сторінка була залита тушшю, ніби батько не витримав чогось, що хотів висловити — але не зміг.

— Я грав це. Частину. Він одного разу дав мені кілька тактів, сказав: “Тут — моя Марта. Але ти не зрозумієш, доки її не зустрінеш.”

Вони мовчали. Але це мовчання було не порожнім. У ньому звучали голоси минулого. Їхні, незавершені, перетяті, переосмислені. Її батько — не просто зниклий. А частина музики, що жила в ній усі ці роки.

— Ми повинні це завершити, — сказала вона.

— Разом? — спитав Андрій.

— Інакше — воно загине вдруге.

Вона простягнула йому зошит. Він — узяв.

Музика, написана колись для дитини, що не знала правди, тепер звучатиме у виконанні тієї, хто знайшла себе. І того, хто колись був свідком — а тепер стане учасником.

І ця симфонія — нарешті отримає слухача.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍