Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

44. Сліди на снігу

Київ у грудні був нестерпним. Не від морозу — від очікування. В повітрі висіла напруга, ніби все місто завмерло в передчутті чогось, чого ніхто не називав. Сніг ще не встиг перетворитися на бруд — падав легкий, тихий, і збирався на карнизах, дахах, капюшонах. Люди поспішали, залишаючи по собі швидкоплинні сліди. Марта теж була серед них. Але її сліди були глибшими.

Це мав бути її вечір. Фінал конкурсу. Сцена, освітлена сотнями ламп. Її ім’я в програмці, в яку заглядали з недовірою, бо вона приїхала з “якогось села”. Вона вийшла на сцену з рівною спиною, міцно стискаючи скрипку, як меч. Вона грала не гірше за інших. Але — не так. Занадто особисто. Надто глибоко. Надто... щиро.

Журі було холодним. Оплески — ввічливими. Коментар — один, короткий:
— Більше академічності, менше емоцій.

Марта вийшла з будівлі, не знімаючи скрипку зі спини. Сніг падав густіше, ніж годину тому. Він не встиг приховати її обличчя, але приховав її зір. Її пальці тремтіли. І не від холоду.

Вона пішла. Без напрямку. Просто — вперед. Вулицями, що зливалися в одне біле полотно. Її кроки залишали на снігу чіткі відбитки — один за одним, рівномірно. Вони тягнулися довгою стежкою, як партитура, що ніколи не була завершена.

Андрій стояв у натовпі під сценою. Він приїхав без попередження, тримаючи в кишені квиток лише в один бік. Він не хотів, щоб вона знала. Не хотів впливати. Хотів лише бути поруч, коли вона стане собою — або розіб’ється.

І вона розбилась.

Він вийшов з будівлі за кілька хвилин після неї. Побачив її постать, що віддалялась, маленьку, темну проти білого світу. І пішов слідом. Не кликнув. Не наблизився. Просто — йшов по її слідах.

У снігу вони виглядали дивно правильними. Акуратними. Як ноти. І водночас — самотніми.

Він згадав, як вона колись сказала:
— Коли я йду, я не озираюсь. Бо боюсь, що побачу порожнечу.

І тепер вона йшла так само. Рівно. Голову опущено. Крок впевнений, але зрадницький. Як у тих, хто робить правильне, але не вірить у нього.

Коли вона зупинилася біля зачиненої кав’ярні, він зупинився в тіні. Спостерігав. Її плечі тремтіли. Вона сіла на лавку під деревом, не змахуючи сніг. Просто сиділа.

Він не підійшов одразу. Дочекався, поки вона підніме очі до неба.

— І як довго ти йтимеш за мною? — запитала не обертаючись.

Його голос був низьким, приглушеним:

— Поки ти не зупинишся. Або не озирнешся.

— Я не хотіла, щоб ти бачив. Це був мій провал.

— Ні. Це була правда. А вона лякає.

Вона повернулась. Повільно. Її очі були вологі.

— То що тепер?

— Тепер — сніг. І твої сліди. І я — поруч.

Вони не торкалися. Не говорили більше. Лише сиділи на тій лавці, між вогнями й тінями, посеред великого міста, що не знає, як звучить правда.

Сніг продовжував падати.

А позаду — на білому полотні — з’являлись дві лінії слідів.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍