Читати книгу - "Танець недоумка"

зібравши всі сили, я спробував зосередитися на повіках. Просто розплющити очі… Розплющити очі й випірнути із суничного дурману… Здається, у цій болісній спробі я напружив кожен м’яз свого тіла, але повіки навіть не здригнулися.

І тут істота стрибнула.

…Монотонне пілікання ввірвалося в моторошну реальність сновидіння, розмиваючи образи й витравлюючи з пам’яті деталі. На мить мені здалося, що мене розбудив звук відмикання вхідного замка. Я сів, збираючись кинутися наздоганяти Ельзу, і виявив у своїй руці телефон. На дисплеї сяяла сліпучою усмішкою фотографія Алекса. Нарешті до моєї свідомості дійшло, що гидке пілікання видає саме телефон.

— От же ж каторжанська душа… Алексе… Алло!

— Салют, бро. Ти спиш?

— Алексе… Проста логіка повинна тобі підказати, що вже ні.

— Слава Богу! — цілком серйозно сказав він. — Ти терміново потрібен мені тут. Терміново, Гілю.

— Ти сказився… Котра година?

— Початок на четверту. Давай, воруши суглобами, бо станеться не знаю що!

Я уважно подивився на Алексове фото на дисплеї, наче це могло щось прояснити. Якого чорта лисого йому треба?

— Алексе… А можна по телефону?

— Не можна. У мене тут якась хрінь… А Ірма не бере трубу. Крім тебе — тупо нікому. Не гальмуй там, добре? Я від’єднуюся.

— Зажди, Алексе! Поясни нормально!

— Поясню на місці, брате! Усе дуже серйозно. Чекаю тебе на складах за п’ятнадцять хвилин.

19

Алекс курив під блакитним світлом ліхтарів на бетонному майданчику біля заднього входу. Я помахав йому здалеку. Він ледь помітно кивнув і затягнувся. Судячи з трьох недокурків, хлопець нервувався.

— Вибач, що довго. Що сталося? — я широко всміхнувся й простягнув йому руку. — Доброї ночі, до речі!

— Тіпун тобі на язик… — він мляво потиснув мою долоню. — Якщо ця ніч добра, до злої краще не дожити.

Він буркнув: «За мною», — стрельнув недокурком у напрямку урни (промазавши з добрячий метр), якось увесь згорбився й пішов усередину складів. Біля воріт Алекс довго вовтузився з електронним ключем, що нагадував чи то пульт, чи мініатюрний смартфон, а той усе не відмикав.

— Батарейка сіла?

— Ні… — Алекс поморщився. — Він же хакнутий. Вхід, загалом, заборонений отак посеред ночі…

— І що ти тоді тут робив?

Він знову поморщився.

— Воно тобі треба? Справи…

Нарешті пульт здався, і важка стулка складських воріт відійшла вбік.

Ми ввійшли у величезне приміщення, заставлене контейнерами і ящиками так щільно, що проходи між ними були схожі на лабіринт. Навіть не озирнувшись на мене, здоровань швидко заглибився в нетрі нескінченних поворотів.

Кілька разів я змушений був бігти підтюпцем, щоб не відстати. Коли Алекс зник за черговим поворотом, я знову побіг, боячись його загубити.

І, повернувши за ріг, ледь не врізався в його спину.

— Що за фігня! — Алекс стояв, уп’явшись поглядом у порожню стіну. — Пів години тому ця штука була тут!

Він повернувся до мене і якось аж благально зазирнув у очі:

— Гілю! Гілю, брате, я люблю потриндіти й усе таке, але я не божевільний! Я скажу тобі зараз дещо, і ти повинен мені повірити! — вираз його обличчя був такий, наче він мав переконати мене в існуванні привидів.

Нічого не відповівши, я підійшов до стіни, на яку він щойно здивовано витріщався. На вуглепластиковому покритті були помітні залишки якоїсь клейкої речовини.

— Я прийшов на склад близько третьої… — затинаючись, почав розповідати Алекс. — Була одна справа… Немає значення… Коротше… Пів години тому тут, на цій стіні, я клянуся тобі, Гілю, клянуся, чим хочеш… Прямо на цій стіні була така фігня величезна…

— Кокон, — підказав я.

— А ти звідки знаєш?! — видихнув Алекс, і в цьому його запитанні змішалися полегшення й подив.

— Краще б ти сказав, що я помилився… Великий?

— Заввишки — десь як ти. І товстий… Я побачив його й одразу пішов дзвонити тобі! Надвір. Не хотілося стирчати поряд із ним…

— А поки ти був усередині, ворота були зачинені?

— Типу натякаєш, що тварюка, яка вилупилася, ще тут?

— Якщо інших відчинених виходів немає…

Алекс мотнув головою:

— Ні-і-і.

— Так… Куди виводиться сигнал з камер спостереження?

— Е-е-е… — Алекс зам’явся, вочевидь, прикидаючи, наскільки відвертим він може бути зі мною. — Я тому й подзвонив не в службу безпеки, а тобі… Ну, ти ж типу свій, а ми тут ліві справи крутимо… Мене ж одразу спитають, що я тут робив… І чому камери відключені… Ем-м-м… Тимчасово.

Жалісний погляд Алекса немов благав не питати, навіщо він відключав камери. Але саме на це мені було геть начхати.

Я гарячково прокручував у голові можливі варіанти розвитку подій. Якщо розповімо службі безпеки, то скоро вони знайдуть іще одного зварйованого, як Окамура, конкістадора. І така чіпка леді, як Вандлик, напевно, найперше зіставить два випадки й зацікавиться, чи був кокон у кімнаті капрала й куди він дівся. І згадає про порожнє відро для сміття. Наша з Ірмою брехня остаточно лусне, і нас обвинуватять іще й у приховуванні доказів, чи як це називається. Так чи так, це — трибунал.

— Не ловити ж його вдвох! — сказав я вголос.

— Давай удвох, Гілю, брате! — майже благав Алекс. — Це ж стопудово якийсь місцевий жук. А якщо випливе, що ми тут робимо, я в такій сраці буду. Га?

Коли цей гігант вигинав брівки дашком, можна було заплакати від розчулення.

— І куди міг подітися кокон? — запитав я, заглядаючи, чи є простір між контейнерами. Але вони стояли впритул, і пальця не пропхнеш.

— Так звідки ж я знаю! Кажу тобі, був тут…

— Ось що, — у моїй голові промайнув здогад. — Де б ти сховав кокон, якби хотів, щоб він не впадав в око?

— Я? — здивувався Алекс. — Я тут до чого!

— Просто подумай. Можна запхати кудись між контейнерами?

— Ти ж бачиш, тут кішці ніде сховатися. Тому тільки в смітник. Або з собою забрати.

— Чудово. І де тут найближчий сміттєвий бак?

— Нафіга?

— Не «нафіга», Алексе, а «де найближчий сміттєвий бак». Веди!

Ми знову стали петляти поміж стелажами контейнерів.

В якийсь момент вийшли до широких воріт, над якими висіли відразу три камери спостереження.

— Стій, — Алекс взяв мене за плече. — Ті камери треба обходити. До них у мене немає доступу.

Ворота були пофарбовані в чорні й жовті смуги, різко контрастуючи з усталеним тут сірим. Над ними величезними буквами було написано «SWEAR». Ми обходили їх, роблячи чималий гак.

— І що там таке важливе?

— Якась суперзброя на випадок повної жопи, — компетентно пояснив Алекс. — «SWEAR» — це акронім. «Special Weapons Reserve». Ходімо, он твій смітник.

Простий пластиковий бачок стояв біля виходу з ангара. Я відкинув кришку. Трохи упаковок від чогось, плівка, ущільнювач… І все.

— Не те, — я потер підборіддя. — А якщо припустити, що він пішов кудись в інший бік… З того боку комплексу є такий бак?

— Пішов в інший бік — хто?

— Потім поясню.

Алекс насупився, але наполягати не став і знову повів мене через складські нетрі. І знову я ледь не налетів на його спину, коли він зненацька став мов укопаний.

— Всратися в шлюзі…

Я глянув через його плече. Спереду височіли нагромаджені купи пакетів від сніданків швидкого приготування, готових обідів, сухих пайків, живильних батончиків, енергетичних коктейлів тощо. Я придивився й зрозумів, що припаси були вмістом найближчого контейнера, кришка якого зараз валялася долі. Ще один контейнер був лише трохи відкритий. З нього, немов нутрощі, стирчали білі малярські комбінезони, що тяглися гірляндою уздовж вузького проходу, наче хтось висмикував