Читати книгу - "Під деревом зеленим"

— Ще б пак. Ох і роботи ми мали учора! — продовжував містер Колком, вже стишивши голос, бо не було необхідності залучати до розмови жінок нагорі, і витираючи обличчя самим лише кутиком своєї ідеально чистої хустинки. — Довелось же нам попотіти!

— Речі-то не з легких, — сказав Джефрі, дивлячись крізь віконечко в каміні і немовби читаючи ці слова на дошці, прибитій до віддаленого стовпа на просіці.

— Це вже точно, — підтвердив Нет, окинувши оком місця, де раніше стояли меблі. — І до чого ж незручно було нести. Спочатку через сад Діка, потім у двері, а потім ще й по сходах і через кімнати. У мене після вчорашнього ноги як колоди. А Дік ще й такий прискіпливий: все мало стояти точно там, де було заплановано. Я вже мовчу про всю ту їжу й питво, яких він понапасав, — того б на весь Ноїв ковчег вистачило! їй-бо, добірніших стегенець, ніж там над каміном коптяться, я не бачив; а сидру скуштував — просто нектар, кращого не знайдете.

— От і житимуть собі там в любові й достатку. А тебе, паскудника, вже й жаба давить! — дорікнув дід Джеймс.

— Та хіба я що? Хай живуть. Я просто кажу, що ця парочка надбала стільки меблів і харчів, що, можна подумати, то вже повноцінна велика родина, а не молоде подружжя. З нас сім потів стекло, поки ми удвох там все порозставляли!

— І чому ніхто не залатав ту дірку в підлозі, — сказала Фенсі, продовжуючи одягатись, — кожнісіньке слово ж чути, кожнісінький рух.

— Тихо, тихо! Хто це там? — перебила вчительку маленька помічниця, якій, на превелику радість, сьогодні теж дозволили допомагати з приготуваннями. Вона збігла вниз на кілька сходинок й перехилилася через перила. — О, подивіться, ви тільки подивіться! — вигукувала вона, влітаючи назад до кімнати.

— Що там? — спитала Фенсі.

— Дружки нареченої! Щойно прийшли! Та такі гарні! А які на них муслінові сукні! Зовсім на себе не схожі, здається, ніби то не вони, а їхні багаті сестри, про яких ніхто не знав!

— Скажи, нехай ідуть сюди, хай ідуть сюди! — захоплено вигукнула Фенсі. І чотири панянки, вибрані дружками нареченої, — міс Сюзан Деві, міс Бессі Деві, міс Башті Сніф і міс Мерсі Онмі — піднялися нагору й проплили коридором до кімнати.

— Якби ж Дік був уже тут! — знову забідкалася Фенсі.

Тієї ж миті у відчинене вікно залетіла гілочка з квіткою із куща, що ріс біля входу, і почувся чоловічий голос:

— Фенсі, кохана, ти вже готова?

— Це він, він тут! — скрикнула Фенсі, нервово розсміявшись, і чи не вперше за весь ранок зітхнувши з полегшенням.

Дружки нареченої стовпилися перед вікном і, хитнувши сережками в унісон, повернули голови у вказаному напрямку: зовсім не тому, що їм аж так кортіло побачити Діка, просто вони сумлінно ставилися до свого обов’язку — бути слухняними виконавицями волі сьогоднішньої королеви — нареченої.

— Оце так красень! — сказала міс Башті Сніф, молода леді з жовтими стрічками на капорі, яка постійно червоніла.

До дверей підходив Дік при повному параді: у блискучому піджаку, жилеті лимонного кольору, капелюсі — все аж сяяло новизною. З нагоди такої події він трохи коротше підстриг волосся і більше збрив бакенбарди на висках.

— Побіжу вниз, — сказала Фенсі і, глянувши через плече у дзеркало, вибігла з кімнати.

— О Діку! — вигукнула вона. — Я така рада, що ти прийшов! Звичайно, я знала, що ти прийдеш, але на якусь мить злякалася — а раптом ні?!

— Щоб я та не прийшов, Фенсі? Спека чи холод, вітер чи сніг — ніщо не могло завадити мені сьогодні бути тут! Що це ти собі раптом понавигадувала? Ти ж ніколи не надавала значення таким дрібницям.

— Ну, Діку, тоді ж я ще не здалась тобі на милість і не зв’язала себе обітницею! — відповіла Фенсі.

— Шкода, що я не можу одружитися на всіх п’ятьох одразу! — вигукнув Дік, окинувши оком дружок.

— Хі-хі-хі! — дівчата захихотіли, а Фенсі потай погладила Діка по спині, ніби хотіла впевнитися, що він справді стоїть тут, з плоті й крові, і належить тільки їй.

— Ну хто б міг подумати, га? — звернувся Дік до старших членів компанії, знімаючи капелюха і вмощуючись у крісло.

Ті всім своїм видом продемонстрували, що ніхто б нізащо не міг такого подумати, про що б не йшла мова.

— Подумати тільки, саме сьогодні моїм бджолам заманулося роїтися! — продовжив Дік, своїм поглядом охоплюючи всіх присутніх, наче сіткою. — А як добре роїлися. Я років десять не бачив такого рою.

— Це добрий знак, — прорекла місіс Пенні з глибини своєї мудрості. — Добрий знак.

— Я рада, що все йде добре, — сказала Фенсі, зітхнувши з полегшенням.

— І ми раді, — сказали дружки на знак солідарності.

— Так, із бджолами зволікати не можна, — як завжди не до ладу зауважив дід Джеймс. — Одружуватися можна, коли заманеться, а от бджоли тобі на вимогу роїтися не стануть.

— Ніяк не збагну, — задумливо мовив Дік, обмахуючись капелюхом, — чим я так образив містера Мейболда. Я дуже поважаю цього чоловіка. Та й мені здавалось, я йому теж подобався. Він, як тільки приїхав, не раз казав, що час мені оженитися і що сам мене з радістю обвінчає, навіть якщо дівчина буде з іншої парафії.

Коли я просив його оголосити про наше весілля, то натякнув на ту обіцянку, але по ньому видно було, що він не надто палко бажає нас вінчати, тож я більше і не згадував. Цікаво, чого це він.

— І правда, чого! — сказала Фенсі, втупившись в одну точку своїми пречудовими очима — надто ніжними і гарними як для дружини візника, однак, вочевидь, не надто добрими.

— Напевно, передумав, буває, — припустив візник.

— Ну, товариші, ох і збереться ж сьогодні люду на нас подивитися.

— А церква, — додав Джефрі, — певно, буде ущерть набита жіноцтвом, і над усіма підвіконнями стирчатимуть дитячі голови, чи то пак одні очі.

— Кому знати, як не вам, — зауважив Ройбен. — Ви ж через це вже двічі проходили.

— І я не проти перетерпіти разочок, — сказав Дік, — чи навіть два,