Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

оком на настінного годинника. Шістнадцята двадцять п’ять.

— Ти справді йому сказав, татові?

— Він устигне.

— Я маю бути на місці о п’ятій.

Франк продублював наші замовлення. І запропонував мені «Житан».

— Я не палю. Можна тебе про щось спитати?

Він промовчав, отож я повів далі:

— Чому ти взагалі туди їдеш? І так відомо, чим скінчиться їхнє самовизначення. До чого це? Партію давно розіграно.

— Помиляєшся. Партію розіграно, якщо ти пристаєш на їхні правила гри. Не хочу про це говорити.

— Як ти можеш нас отак кидати?

Франк завагався. Добирав слова. Вочевидь, ця тема йому важко давалась.

— Якщо я скажу… революція, що це для тебе?

— Хочеш затіяти революцію?

— У мене нема часу тобі пояснювати. Неможливо звести міст через прірву між горлохватами та їхніми жертвами. Питання тут лише одне: у чиєму ти таборі? На цій землі ніколи не запанує мир та порозуміння, клубок ніколи не розмотається, не буде переговорів і соціального прогресу. Настав час діяти.

— Усе можна покращити. Крок за кроком. Спробувати порозумітися, навіть якщо наразі не дійшли згоди.

— Повагу вигадали буржуа, щоб легше було брати своє. З пролетаріями ніхто не рахується.

— Битимешся за людей, яким начхати.

— Світ пробудився. Населення це вже дістало. Не лише французів — усіх. Розпочалася Третя світова. Цього разу ми не дозволимо їм перемогти.

— Ти мариш або ж сприймаєш уявне за дійсне: значна більшість людей не на твоєму боці.

— Ми мислимо по-різному. Тому немає сенсу сперечатися.

Нас розділяла стіна. Ми так і сиділи, не знаючи, про що ж далі говорити. Я почув, як відчинилися вхідні двері. Обличчя Франка засяяло. Я обернувся. Прийшов Рішар, із великою сумкою. Брат підвівся.

— Я не можу більше чекати.

Він розплатився. Ми вийшли вже втрьох. І попрямували до Венсенського форту. Туди заходили молоді призовники, показували повістки одному з вартових, а той уже запускав їх усередину. Я все ще виглядав батька. Але довкола один безликий натовп. Ми наблизилися до звідного мостика.

— Мабуть, у нього якісь проблеми.

— Надто пізно, Мішелю.

Він узяв мене за плечі та притис до себе. Довго плескав по спині.

— Бережи себе.

Франк узяв сумку та ступив на звідний мостик. Рішар пішов слідом. Солдат звірив їхні повістки та пропустив до залізних дверей. Брат зайшов не обертаючись. На моєму годиннику була рівно п’ята. Я повернувся. Щось запекло в очах.

Таксі від G7 різко загальмувало перед входом. З машини вискочив тато, лаючись на водія й кинувши стофранкову купюру через опущену шибку.

— Як не вмієш водити, візьми уроки! Ще не бачив такого телепня!

Побачивши мене, він підійшов.

— Де він? Він іще не прийшов?

— Тату, він усередині.

Тато підвів голову, і перед ним постав укріплений замок, чорний та ворожий.

— Не може бути!

— Чому ти спізнився?

— Цей бісовий DS зламався! Полетіло щеплення. На виїзді з Версаля. Дрантиве корито! А ти іди шукай таксі посеред лісу! Ніхто мене не підвіз. Я пройшов десять кілометрів. І нарешті зловив таксі! Цього слимака, я тобі кажу. Він увесь час їхав не більше від сорока! Зупинявся на кожному світлофорі! Думав, я його там придушу!

Не встиг я й слова мовити, як він попрямував до звідного мостика. Я поквапився слідом. Він підійшов до вартового, який у свою чергу відповів, що він лише перевіряє повістки призовників. Солдат пішов за черговим офіцером. За п’ять хвилин він повернувся зі здоров’яком, що скидався на Шері Бібі[87]. Тато спробував усе пояснити. Почав він явно не з того. Розповів, як він відвідав магазин у Версалі, гарне місце, але дорогувате; про розчудесний DS — на щастя, ще гарантійний, — що здувся посеред лісу Марлі та про таксиста-початківця. Нарешті Шері Бібі його перервав. Троє призовників, що спізнилися, чекали, коли звільниться прохід.

— Ви перешкоджаєте нашій службі.

— Я тут через сина.

— Де він?

— Усередині. Я б хотів обійняти його на прощання.

— Обійняти?.. Час вийшов, мосьє. Залиште мостик.

— Лише п’ять хвилин.

— Ви на території військової частини. Вам узагалі заборонено тут бути.

— П’ять хвилин. Вони перебігу війни не змінять.

— Немає ніякої війни. Якщо не підете, я викличу військову поліцію і вас затримають.

— На якій підставі, якщо ваша ласка?

— За перешкоджання зачисленню рекрутів. Згиньте!

Я відтяг батька за рукав. Ми відійшли на тротуар.

— Придурок! — крикнув тато. — Успіхів йому. Якщо там усі такі, то армії буде непереливки.

Сержант дивився на нас зверху. Тато принципово витримав погляд. Ми залишалися під входом до фортеці. Тато стояв руки в боки і зарозуміло посміхався військовому. Сержант схрестив руки і стовбичив, мов пам'ятник. Скидалося на перетягування каната. Почався сильний дощ. Військовий ступив крок назад під вартову будку. Його широким обличчям розтяглася глумлива посмішка. Умить юрба розсіялась. Лише ми одиноко стояли під хлющем. Нерухомі та розгублені.

— Тату, нас до нього не пустять.

— Навіщо він так учинив?

— Не знаю. Ходімо, нам час додому.

Неозорий галасливий затор сплутав легковики, вантажівки й автобуси. Стояв запах палива й вихлопних газів. Водії гупали ногами, намагалися кудись пролізти, блокували одне одного, сигналили та лаялися. Буденний затор під звичним паризьким дощем, похмурим і рясним. Ми марно шукали таксі. Усі були зайняті, годі й чекати. Ми пройшли два кілометри Паризькою авеню, допоки не вийшли до Венсенських воріт. Ішли ми все одно швидше, аніж просувалися авто. Ми вщент промокли. Хай як я наполягав, тато відмовлявся їхати метро і далі шукав таксі.

— Я понад п'ятнадцять років не їздив метро і сьогодні не буду.

Нам дивом удалося зловити машину. Париж паралізувало.

— За DS я піду вранці. Я їм там у «Сітроен» покажу.

— Тату, тобі треба написати мені пояснювальну записку в ліцей.

— Навіщо?

— Для Шерлока… мосьє Массона, головного наглядача. Я сказав йому, що мені треба в лікарню. Правди я сказати не міг. Не скажу ж я, що мій брат комуніст, це добром не вийшло б. Він за французький Алжир.

Тато не слухав. Утупився відстороненим поглядом у залиту дощем шибку. Його губи ворушилися. Він бурмотів щось незрозуміле. Потім глянув на мене блудними очима.

— Що він тобі сказав?

— Нічого цікавого.

— Треба було мене дочекатися.

— Головне, жодного слова мамі.

Він сонно похитав головою, ніби це допомогло запам’ятати.

— Очевидно, буде так і не інакше, — промимрив тато.

За вечерею натхненна семінаром мама невтомно намагалася нав’язати нам свій ентузіазм. Тато не їв. Двічі або тричі він спробував до неї заговорити. Я аж здригнувся й узявся чхати. І взагалі мене захопив страшний нежить.

Я на тиждень лишився вдома й занурився з головою в книжки. Тато