Читати книгу - "Осина фабрика"

залізницю, поля та піски, і мене не полишала думка, що, можливо, я вже натрапляв поглядом на місце, де наразі переховується Ерік, якщо, звісно, йому вдалося дістатися аж так далеко. Я відчував, що він десь поблизу. Мені бракувало підстав для певності, однак у нього був час, учора його голос у слухавці звучав набагато чіткіше, ніж раніше, і… я просто це відчував. Можливо, він десь неподалік, заліг і чекає, доки настане ніч, щоб рушити далі, а можливо, крадеться лісами, серед кущів дроку чи лощиною між дюн, прямуючи до будинку або ж вишукуючи собак.

Пройшовши вздовж пасма пагорбів, я спустився за кілька миль південніше від міста в затінок соснового лісу; навколо панувала тиша, і лишень десь здалеку долинало дзижчання бензопил. Я перетнув залізничні колії, проминув поля, на яких під поривами вітру колихався ячмінь, перейшов через дорогу, продерся крізь необроблене овече пасовище й вийшов до пісків.

Доки я просувався вздовж берега по твердому піску, в мене почали боліти ступні й дещо набрякли ноги. З моря налетів легкий вітерець, і я неабияк зрадів, оскільки він прогнав хмари, а сонце, хоча вже й почало поступово хилитися на захід, усе ж досі світило доволі яскраво. Діставшись річки, яку мені вже довелося один раз перетнути серед пагорбів, я перебрів через неї знову й рушив до моря, піднімаючись до дюн і прямуючи туди, де мав бути висячий міст. Переді мною розбігалися вівці — деякі з них були обстрижені, деякі — досі кошлаті, — тварини відскакували з надривним беканням подалі, але, опинившись, як їм здавалося, у безпеці, вони зупинялися й схиляли голови до землі або ж ставали на коліна й продовжували скубти подекуди вкриту квітами траву.

Пригадую, як колись я зневажав овець за їхню несусвітню тупість. Я дивився, як вони постійно їдять, їдять і їдять, і бачив, що собаки здатні були перехитрити цілу отару; я переслідував їх і сміявся з того, як вони тікали, спостерігав, як вони з власної волі потрапляли в найбезглуздіші ситуації, і думав, що вони цілком заслуговують на те, щоб урешті-решт перетворитися на баранину, а використання їх як ходячих машин для видобутку шерсті — це ще надто гуманно. Минуло багато років, і врешті-решт я все ж зрозумів, що ж насправді символізували вівці: не власну тупість, а нашу могутність, нашу зажерливість і самозакоханість.

Осягнувши процес еволюції й дізнавшись трішки про історію людства та тваринництво, я побачив, що безглузді білі тварини, з яких я сміявся за те, що вони бігають одна за одною по колу й застрягають у кущах, були продуктом не лише цілих поколінь овець, а й так само цілих поколінь вівчарів; це ми зробили їх такими, це ми перетворили їх із диких, кмітливих, здатних до виживання звірів, якими були їхні пращури, на слухняних, переляканих, дурних і смачних виробників шерсті. Ми не хотіли, щоб вони були розумними, і якось так склалося, що разом з інтелектом вони втратили й агресивність. Барани, звісно, розумніші, але навіть їх принижують безголові самиці, з якими їм доводиться співіснувати і яких вони змушені запліднювати.

Те саме стосується курей, корів і майже всього, що на достатньо довгий час опинялося в наших жадібних, загребущих руках. Іноді мені спадає на думку, що, можливо, щось схоже трапилося з жінками, однак якою б привабливою не здавалася ця теорія, підозрюю, тут я все-таки помиляюся.

Діставшись додому якраз перед вечерею, я зголодніло накинувся на яєчню, стейк, чіпси та боби й відтак цілісінький вечір просидів перед телевізором, виколупуючи сірником рештки мертвої корови із зубів.

10

Пес-утікач

Мене завжди дратувало, що Ерік збожеволів. І хоча це відбулося не відразу, тобто він не перетворився на безумця в якусь одну мить, але, на мою думку, той випадок з усміхненою дитиною все ж щось в Еріку перемкнув і неминуче призвів до катастрофи. Якась частина його сутності не змогла змиритися з тим, що трапилося, побачене аж ніяк не вкладалося в його розуміння того, як усе має бути. Можливо, десь у глибині його душі, під часовими та культурним шарами, мов рештки Римської імперії під сучасним містом, досі збереглася віра в Бога й Ерік виявився неспроможним усвідомити, як Він, якщо Він усе ж існує (що, звісно, сумнівно), здатен був допустити, щоб така річ трапилася з будь-якою істотою, начебто створеною за Його образом і подобою.

Що б тоді в Еріку не зламалося, це була слабкість, фундаментальний недолік, якого не мусить бути в справжнього чоловіка. Жінки — про що я дізнався, переглянувши сотні, а можливо, й тисячі кінострічок та телепрограм, — не здатні витримати справді серйозних переживань; коли їх ґвалтують або коли помирають їхні кохані, вони ламаються, божеволіють, вчиняють самогубство або ж просто знемагають і помирають з горя. Я, звісно, розумію, що не всі вони схильні реагувати в такий спосіб, однак цілком очевидно, що зазвичай трапляється саме так і ті, хто є винятками з цього правила, перебувають в абсолютній меншості.

Певно, мусить бути якась невелика кількість сильних жінок, у чиїх характерах більше чоловічого, ніж у решти, але підозрюю, що Ерік став жертвою, оскільки в ньому самому було дещо забагато жіночого. Ця його чуйність, це небажання нашкодити іншим, цей витончений проникливий розум — він був таким, бо мислив надто по-жіночому. До того жахливого випадку це жодним чином Еріку не заважало, але саме в ту мить, коли він опинився в критичній ситуації, цього виявилося достатньо, щоб його зламати.

У цьому я звинувачую батька, не кажучи вже про ту недоумкувату курву, яка кинула його заради іншого. Частково батька варто винити бодай за те, наскільки безглуздо він поводився, дозволяючи малому Еріку носити будь-який одяг й обирати між сукнями та штанами; Гармсворт і Мораґ Стоув мали всі підстави перейматися вихованням свого небожа й правильно вчинили, запропонувавши про нього попіклуватися. Усе могло скластися інакше, якби не батькові навіжені ідеї, якби моя матір не ненавиділа Еріка, якби Стоуви забрали його до себе раніше; проте склалося так, як склалося, і тому сподіваюся, що батько звинувачує себе в цьому не менше, ніж я його. Я хочу, щоб над ним повсякчас нависав тягар провини, щоб він страждав на безсоння, щоб холодними ночами його переслідували жахіття й, щойно йому таки вдасться поринути в сон, нехай би він одразу ж прокидався, залитий потом. Він на це заслуговує.

Того вечора, коли я повернувся з прогулянки серед пагорбів, Ерік не телефонував.