Читати книгу - "Осина фабрика"

Я рано вклався спати, та попри те, що втомився після походу, дзвінок усе одно б мене розбудив, однак так чи інакше нічого не порушило мій сон аж до ранку. Прокинувся я у звичний для себе час, прогулявся в ранковій прохолоді серед пісків і повернувся саме вчасно, щоб з’їсти великий поживний сніданок.

Мене щось непокоїло, батько поводився тихіше, ніж зазвичай, а спека швидко наростала й у будинку робилося задушливо навіть із відчиненими вікнами. Я вештався кімнатами, визирав крізь вікна надвір, перехилявся через підвіконня, примружившись, оглядав довколишню територію. Коли батько нарешті задрімав на шезлонгу, я пішов до своєї кімнати, перевдягнувся у футболку та легкий жилет із кишенями, набив їх корисними речами, перекинув через одне плече рюкзак і вирушив оглянути підступи до острова, сподіваючись заскочити ще й на звалище, якщо там буде не надто багато мух.

Я одягнув сонцезахисні окуляри й крізь коричневе скло «полароїдів» кольори заграли ще яскравіше. Я почав обливатися потом, щойно вийшов за поріг. Теплий бриз, у якому майже не відчувалося прохолоди, невпевнено віяв з кількох напрямків, приносячи з собою запахи трави й квітів. Я впевнено попростував стежкою, перейшов через міст, спустився вздовж затоки до струмка, перестрибуючи його відгалуження й притоки, доки не дістався того місця, де будував дамби. Там я повернув на північ і поліз на пасмо дюн, з яких відкривався вид на море; я здирався на їхні піщані верхівки, незважаючи на спеку й зусилля, яких необхідно було докласти, щоб залізти на них з південного боку, лише б отримати можливість ретельно оглянути околиці.

Надворі стояла така спека, що все навкруги тремтіло, здавалося розмитим і мінливим. Коли я торкався піску, він обпікав мені долоні, навколо мене дзижчали й стрекотали комахи всіх можливих видів і розмірів. Я постійно від них відмахувався.

Час від часу я користувався біноклем, витирав із чола піт, підносив окуляри до очей і вдивлявся крізь тремке спекотне марево в далечінь. Голова чухалася від поту, свербіло в промежині. Я перевіряв свої речі частіше, ніж зазвичай, розгублено зважував у руці мішечок зі сталевими кульками, торкався ножа «боуї» й рогатки, що висіли на поясі, пересвідчувався, чи не загубив запальничку, гаманець, гребінець, дзеркальце, ручку та папір. Я попивав воду з прихопленої з собою фляжки, хоча вона була теплою й уже відгонила затхлістю.

Оглядаючи піски й плюскотливе море, я раз по раз натрапляв поглядом на цікаве сміття, проте тримався дюн, а коли треба було, то здирався дедалі вище, продовжуючи рухатися на північ, перестрибуючи через струмки й маленькі болітця, і невдовзі проминув Бомбове Коло, а тоді й те досі безіменне місце, де Есмеральда поринула в небо.

Я подумав про них лише тоді, коли вони вже лишилися позаду.

Приблизно за годину я звернув углиб суходолу, а тоді рушив на південь повз останні дюни, з яких було видно поросле чагарником пасовище, де, нагадуючи повільних личинок, неспішно походжали й скубли траву вівці. Якийсь час я постояв, спостерігаючи, як високо в чистому блакитному небі кружляв у висхідних потоках теплого повітря великий птах, розвертаючись то в один, то в інший бік. Під ним, випроставши крила й витягнувши білі шиї, шугало в пошуках чогось їстівного кілька чайок. На вершечку однієї з дюн я знайшов мертву жабу, суху, застряглу в піску, із запеклою кров’ю на спині, і задумався над тим, як же вона туди потрапила. Ймовірно, її впустила якась пташка.

Урешті-решт, щоб сховати очі від сонця, я одягнув на голову свого зеленого кашкета. Завернув на стежку, порівнявся з островом і будинком. Я продовжував рухатися далі, однак подеколи все ж спинявся й роззирався навкруги в бінокль. Приблизно за милю від мене поміж дерев виблискували легкові автомобілі й вантажівки — там була траса. У небі пролетів гелікоптер; найімовірніше, він прямував на одну з бурових платформ або ж до трубопроводу.

Одразу по полудні я вийшов до звалища, перед яким росло кілька низьких дерев. Примостившись у затінку одного з них, я оглянув територію в бінокль. Там копирсалися чайки, але людей я не помітив. Посередині палало вогнище, над яким звивалась тонка цівка диму, навкруги простягалися гори привезеного з міста та його околиць сміття: картонні коробки, чорні поліетиленові пакети, а також блискучі іржаво-білі старі пральні машинки, кухонні плити й холодильники. Ураз здійнявся крихітний смерч, якусь хвильку покружляв у повітрі папір, а тоді розвіявся, наче його й не було.

Я попростував звалищем, насолоджуючись солодкуватим запахом гнилизни. Кóпав ногами сміття, перевертав черевиком усілякі цікавинки, однак нічого вартого уваги мені так і не трапилося. Одна з причин, з огляду на яку я вже багато років поспіль люблю сюди ходити, полягає в тому, що звалище мінливе; воно постійно ворушиться, нагадуючи величезний живий організм, і розростається, мов гігантська амеба, що поглинає життєдайні землі й вбирає в себе людське сміття. Проте сьогодні воно здавалося стомленим та знудженим. Це мене дратувало, і я ледь стримував злість. Я пожбурив кілька аерозольних балончиків у кволе вогнище, але навіть це не принесло розради, бо ж, зайнявшись блідим полум’ям, вони лише тихесенько тріснули. Полишивши звалище, я рушив далі на південь.

На березі маленького струмка, приблизно за один кілометр від звалища, стояло просторе бунгало, заміський будинок із видом на море. Воно було зачинене й закинуте; на вибоїстій дорозі, що вела до будинку, а звідти на пляж, я не помітив жодних свіжих слідів. Саме цією дорогою Віллі, ще один друг Джеймі, катав нас на своєму старому мінівені — тоді ми ганяли пляжем і машину добряче заносило на піску.

Я позазирав крізь вікна в порожні кімнати й побачив там старі недоладні меблі; запилюжені й занедбані, вони ховалися в тіні. На столі лежав старий журнал із пожовклим на сонці кутиком. Сівши в затінку фронтону, я допив свою воду, зняв кашкета й витер хусточкою чоло. З розташованого дещо далі на узбережжі полігона долинали приглушені вибухи; у західному напрямку над спокійним морем пролетів реактивний винищувач.

За будинком починалося пасмо невисоких пагорбів, верхівки яких поросли кущами дроку й перекошеними вітром низькорослими деревцями. Відмахуючись від мух, я навів на них бінокль; у мене починала потроху боліти голова і, навіть попри те, що я щойно пив воду, пересохло в роті. Опустивши бінокль, я знову начепив сонцезахисні окуляри й тоді почув.

Пролунало чиєсь виття. Якась тварина — Боже ж ти мій, я міг лише сподіватися, що то була не людина, — заревла від болю. Наростаюче страдницьке виття, крик,