Читати книгу - "Сторожова застава"

За хвилину дід Овсій загукав знову. Цього разу в його голосі вчувалася тривога. А ще за якийсь час його плоскодонка випірнула з очеретів на плесо.

— Велесе! — стиха погукав він.

І доки хлопець роздумував, відповідати дідові чи ні, а коли відповідати, то за кого саме: за себе чи за болотяного дідька, — дідова голова з'явилася в отворі.

У напівтемряві дід не розібрав, хто перед ним сидить. То ж з докором почав:

— Ну, Велесе! Що ж ти не відгукуєшся... — І каменем пішов на дно. Випірнувши, вражено запитав:

— Мирку? Як ти сюди?..

— Мене Велес тут заховав, — пояснив Вітько.

— Щось трапилося?

— Еге ж. За мною погналися на човні троє половецьких вивідників. А ще двоє лишилися на березі...

У цю мить з того боку, куди подався дідько болотяний, пролунав розпачливий крик. Згодом — ще один. Дід Овсій прислухався.

— Скидається на те, що немає вже тих двох, — сказав він. Тоді вибрався на поміст і зажадав:

— А тепер розповідай, як ти тут опинився!

Дід Овсій слухав уважно. Час від часу очі його люто зблискували.

— Ну, Оверко! — похитав він головою, коли Вітько розповів про їхню зустріч. — Сам же колись постраждав від половців... А ось і Велес вертається.

Дідько болотяний зостався в отворі, бо місця в бобровій хатці йому вже не лишалося. Він про щось збуджено бурмотів, розмахував руками і бив себе в груди.

Вітько вловлював у тому бурмотінні окремі звуки, та все ж не зміг здогадатися, що хоче сказати Велес.

Проте дід Овсій одразу збагнув, у чому річ.

— Терпи, Велесе, — сказав він і тяжко зітхнув. — Така твоя доля. Ти ж дідько болотяний.

Помітивши Вітьків погляд, пояснив:

— Горошинські жінки кричать, ніби то Велес заманив у болото тих п'ятьох. І порішив діда Печеніга.

— Печеніга? — здивувався Вітько.

— Так.

— Бу-у... ба-а... н-ні! — бубонів дідько болотяний. І по його спотвореному обличчю текли сльози.

Обвести навкруг пальця

Дід Овсій уклав дідька болотяного на ряднину і той затих, обернувшись обличчям до стіни. Лише зрідка здригалася його крута горбата спина.

— Все буде гаразд, — сказав дід і, мов дитину, погладив Велеса по голові. — Ти полеж трохи, а я до тебе під вечер ще заскочу. Що тобі привезти?

Дідько болотяний щось стиха пробурмотів. Дід Овсій посміхнувся:

— Добре, будуть тобі вареники, — сказав він. — Сьогодні ж попрошу Миланку зварити вареники з сиром...

До Римова поверталися мовчки. Насуплений дід Овсій відштовхувався тичкою. Вітько сидів на носі човна і думав, як же нелегко живеться його далеким прародичам. Всього лише два тижні, як він потрапив до Римова, — а вже скількох немає! І серед них той дружинник, що перший вступився за Вітька. А тепер ось і Жила.

І невідомо ще, чи повернеться Олешко...

Поступово його невеселі думки перейшли на дідька болотяного. В тому, що це була людина, Вітько тепер не мав ані найменшого сумніву. Але хто його так спотворив? І чому він живе на болоті, та ще й у бобровій хатці?

Дід Овсій казав, що собаки злих не люблять. А Бровко до Велеса горнеться, як мале цуценятко. То, виходить, дідько болотяний добра людина. Коли це, звісно, таки людина. Тоді чому ж його бояться як у Римові, так і в Горошині? Навіть дітей ним лякають. Вітько на власні вуха чув, як одна римівська мати страхала свого хлопчика такими словами: «Не слухатимешся — схопить тебе дідько болотяний!» А горошинські жінки?

— Діду, — подав голос Вітько. — Чому б не розказати всім у Горошині, що тих п'ятьох покарано як половецьких вивідників? І що діда Печеніга вбив зовсім не Велес.

Дід Овсій вкотре відштовхнувся тичкою і перевів погляд кудись над очерети.

— Не треба нічого казати, — мовив він по довгій паузі. — Нехай думають, що Велес і справді лихий дідько. Менше тинятимуться плавнями. А то один поткне носа до них, інший — а там, дивись, і якийсь поганський вивідник почне хазяйнувати в плавнях, наче у себе вдома.

— А чому ж тоді горошинці ховаються від половців саме у плавнях? — зауважив Вітько. — І наші теж. Я сам чув від Жили.

— Звісно, ховаються. Проте не поодинці, а гуртом. Бо ж болото — то наш останній прихисток. І негоже в ньому товктися, кому заманеться...

— То, виходить, що коли ховаєшся від половця в болоті, то Велес нікого не чіпає, так?

Дід Овсій ствердно хитнув головою і притримав тичку у воді, щоб човен повернув убік.

— А коли хтось із цікавості полізе в болото, то Велес тут як тут... — розмірковував Вітько далі.— Підкрадеться під водою, переверне човна... А коли треба, то й притопить трохи, щоб більше налякати. Так, діду?

— Все може бути, — відказав дід Овсій.

— А потім, коли побачить, що людина налякалася, відпускає її... А може, не відпускає?

— Все може бути, — повторив дід.

Вітько замовк. За хвилину озвався знову:

— Діду, а де Велес живе взимку?

— Звісно, не під кригою. До лісу він іде. Там є такі місця, куди зроду не ступала людська нога.

— А чому не до Римова? Чому ви його не берете до себе?

Дідове зітхання було схоже на стогін.

— Не можна. Треба, щоб його боялися. А бояться того, кого не бачать. Все, Мирку, годі про це...

Вітьковій появі тітка Миланка зраділа неймовірно. Навіть просльозилася з радощів. Все ж поцікавилася:

— А чому ти сам повернувся? Де ж інші?

— Нежить у нього, сусідко, — поспішив втрутитися дід Овсій. — От його Олешко назад і відіслав. Бо ще, чого доброго, всі поганці розбіжаться, коли заходиться чхати.

І справді, у Вітька трохи крутило в носі. Проте не настільки, щоб від його чхання половці дали драла.

— Вареників хочеться, — сказав Вітько і хитро зиркнув на діда Овсія. — З сиром. Так зголоднів, що, здається, цілу макітру з'їв би.

— Вареники — це сила, — підтримав хлопця дід Овсій. — Я теж не відмовився б від макітерки.

— Будуть вам вареники, — пообіцяла тітка Миланка і поквапцем подалася до багаття.

Зраділа Вітькові і Росанка, хоч і не так, як її мати. В синіх Росанчиних очах зачаїлася тривога. Схоже,