Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

соловей співає по-різному. Як і людина. Найкраще співають у пору, коли найбільше комарів.

Я слухав солов’я і згадував почуте раніше: «Хіба може сей спів звучати намарно?! Яким радісним має бути світ, коли навіть мізерній сіромі дано таку владу над нашим серцем!»

На взір ця пташка незугарна, майже як горобець. Зате її посестра синьошийка дуже привабна пташка, барвиста, з червоною чи білою «звіздою» на грудині. Рухлива й співоча. Не раз у вогких вільшаниках ми чули дивні переспіви цілого хору птаства. А птахів не було видно. Хор вела одна синьошийка – велика пересмішниця всього крилатого племені.

У млаках довкола озера, де ми «справляли плавбу», стрічалися тонкі, як очеретини, з витягненим угору дзьобом темно-бурі бугайчики. Застигали нерухомою лозиною, лише голова непомітно поверталася й поблискували в наш бік намистини очей. А бувало, що з ріденьких плавнів чувся приглушений крик. Наче здаля ревів бугай. То птиця занурювала голову у воду й погрожувала комусь – може, підступній щуці. Через той голос так їх і називають – бугайчиками.

– Немає птиці більш трудівливої. Чисто віл пернатий. О четвертій годині, як монах, уже б’є поклони над своєю водомиєю. А звершує робочий день, коли сонце сідає. Чує теплу зиму наперед і лишається вдома, не відлітає. Дзьобом лід пробиває, щоб прогодуватися…

Гніздом бугайчик надто не переймається, часто використовує торішні гнізда сорок. А от є птиця навдивовижу «домашня», котра плете не одне гніздо, а декілька – для малят, для денного перебування і для ночівлі. Це ремез. Його гнізда схожі на рукавички, причеплені до рогатин гілок. Сплетені з лубу, замасковані мохом і лишайниками, устелені пухом вербового насіння. Плетиво таке міцне й товсте, що його рідко може розірвати сорока.

Про сороку говорилося багато. Як і ворон, сова, зозуля – це птиця-характерниця. Має незбагненне передчуття. Крадійка, хвастуха й заздрісниця. Тягне в гніздо все блискуче. Може запалити хату, притягнувши недопалок. Не терпить суперництва. Побачити двох сорок разом – на щастя.

…Зозуля відкувала своє, коли примірялася до нового літування. Рахувала собі дні й довжини льоту над чужими гніздами. Тепер частіше реготала над нами з густих криївок: «Клі-клі-клі-клі…» Безхатня зозуля дуже потайна й хитра птиця. Менша за голуба, та коли набундючиться, то схожа на яструба. Птахи в страху покидають гнізда, а вона сідає, щоб знести своє яйце. Одне викидає. Зозуля вміє рахувати. Якщо чуже гніздечко дуже мале для неї, то яйце приносить у дзьобі. Воно таке ж маленьке, як у інших птахів, зате скороспіле. Зозуленята, ледве обсохнувши, викидають із гнізда всіх інших їдців. Можуть підняти крильцями вдвічі більшу за себе вагу. І дістають увесь корм самі. Сердешна дрібнота крила обриває, щоб нагодувати ненаситного чужака-одинака. А мати-зозуля з того регоче: «Клі-клі-клі-клі…» Та все їй можна пробачити лише за те, що немилосердно нищить лісову волохату гусінь, яку інші птахи не їдять.

На Ільковому обійсті, у дуплі старої дички, часто ночувала неясить. Так мій навчитель називав невелику сіру сову, що поселилася тут в один час із нами.

– Прийшли ми, за нами прийдуть миші, злетиться дрібне птаство на жебри. Мудроока неясить се знає. І все видить. Надто вночі. Ніч для неї дніє. Тепер мишва не підточить наші припаси. І гаддя обходитиме двір.

Бувало, серед ночі я прокидався від глухого тривожного погуку: «Гу-ху-ху-хуу!» То стерегла нашу садибу птиця з випуклими скляними очима й загадковим старозавітним іменням – неясить.

Але найвірнішими нашими супутниками в долинних походах були ластівки. Чорними стрілами шугали обіч і хапали сполошених кузьок з-під ніг, з-під пахви. За стрімкістю й висотою польоту Світован визначав, з яких вони місць і чи самі годуються, чи збирають поживу для приплоду.

– Як це можна вгадати? – дивувався я.

– Хоча б за їх писочками. Годувальник збирає в роті грудку комах, склеює слиною. Тоді летить до гнізда. Се птиці неба. Землю вони не люблять, бо мають дуже короткі й слабенькі ніжки. Земля їм служить лише матеріалом для гнізд. Земля і слина. Ластівки перевагом живуть і годуються в небі. І коли йдуть холодні затяжні дощі, вони дуже потерпають з голоду. Се не воробаки й не голуби, що видеруть собі корм із рота худоби чи навіть із людської руки…

Почув я від нього й про пташине молоко, «потяче», як він казав. Либонь, лише голуби годують ним своїх пуцьвірінків. Пташенята засягають свої довгі дзьобики в горло матері і спивають ріденьку кашку. Таке молочко утворюється у волі дикого голуба протягом трьох тижнів, доки дрібнота не готова до твердішої їжі. Радше його можна назвати пташиним «сиром».

Одного спекотного полудня ми лежали в затінку перелісся. І я побачив дивну картину: два дрозди з нальоту вскочили в мурашник, стали перевертатися з боку на бік, хляпати крилами. Вони купалися в мурашиній купі й чиргикали від задоволення. Ошелешений, я мовчки торкнув за плече діда, але він ніскільки не здивувався.

– Купаються, – коротко пояснив. – Дійняли їх кліщі, от і рятуються мурашиною кислотою.

– Що, птиці знають лікуватися?

– Ще й як знають. Розпізнають комах і трави, що мають у собі кислоту й гірчаву, щоб почистити пір’я, угамувати ревму в кістках, поліпшити травлення. Птиці мені багато чого нараяли…

Звичайно, мене цікавила й інша неймовірна річ: як птахи знаходять дорогу в теплі краї, а потім повертаються до своїх гнізд?

– За сонцем. Птиці мають дуже добре нутряне чуття часу. Знають, де в яку годину доби стоїть сонце чи місяць. Бо декотрі з них, ті ж дрозди, летять поночі. Сонце і місяць ведуть їх, а земля дає рівновагу льоту. Птиці, як ангели, єднають землю і небо.

Я з цікавістю спостерігав, як він придивляється до птахів. То була не поверхова допитливість, ні. То був уважний погляд партнера, пильний і задумливий. «Одномоментно ти маєш вхопити оком рух, вдачу, настрій», – повчав мене якось. Але тоді йшлося про людей. Цей же інструмент він приміряв і до безмовних істот. І вони промовляли йому не менше, ніж люди.

«Був час, коли птиці замінювали мені людей, – зізнався якось. – Я жив у безлюдді, а вони літали у світ, бачили й чули людей і приносили мені звідти ради й розради, яких мені так не вистачало. Власне, птиці й навчили мене ліпше розуміти людей. Ми ж такі схожі. Просто вони літають крильми, а ми – духом…»

Усе ближче підводив він мене до головних таїн «сього ярого світу». Трави, які ми збирали, проростали в мені новим баченням, новою вірою, новою надією.

Воскові персні

Того ранку він довго молився. Зазвичай його молитви були короткі й подячні. «Не давання слід просити, а дякувати за даність, за те, що маєш. А те, що тобі потрібно, дасться. Не говори Господу, що в тебе є клопіт. Повернися до того клопоту відкритим лицем і скажи, що в тебе є Господь».

Ми пакувалися в триденну ходку, нарізали з автомобільної шини виступці й наколінники. Бо якщо вийдемо на Острий Кряж, там, на крем’янистих перелогах з рододендронами, доведеться колінкувати. Збиралися, планували – і не пішли. Орлан перейшов нам дорогу. З глухим посвистом пролетів над двором і загубив сірий кімлюшок. Він упав акурат перед старим – жмуточок моху, не донесений до гнізда.

– Ломикамінь, – сказав він. – Сей мох росте там, де хмари черевами труться об гребені верхів. Там, де не росте вже ніщо. Звідти нам скинуто вість, що хтось попросився до неба…

І ми відклали подорож, зайнялися різною дворовою