Читати книгу - "Депеш Мод. Ще одна розмова"

позицію на вирішальній стадії боротьби пролетаріату за власне, блядь, визволення!

9.00

«Да,– думаю я,– ну й книга». Я відкладаю брошуру набік, беру іншу й відразу натрапляю на фразу «Слово Ісусу Христу». «О,– думаю,– це що— якась стенограма?!», потім придивляюсь— насправді там написано «Слава Ісусу Христу», так теж цікаво, думаю, хоча було б цікавіше, якби це справді виявилася стенограма, уявляєте, якісь збори, на якому-небудь заводі, і раптом ведучий оголошує: а тепер слово надається товаришу Ісусу Христу. Регламент— десять хвилин. Думаю, цього було б цілком достатньо.

– Звідки в тебе такі книги?

– Цю, що про бомби, я в Чапая взяв. У нього їх там ціла пачка була. А про Ісуса Какао дав.

– А в Какао звідки такі книги?– питаюсь.

– А він,– каже Вася,– з мормонами тусує. Хоча ні, не з мормонами, а з цими, як їх,– із баптистами.

– А яка різниця?

– Мормони можуть мати по кілька дружин.

– Какао це не світить,– кажу.– Він повний мудак.

– Да,– погоджується Вася,– він повний. Знаєш,– каже він мені, помовчавши,– я тут читав книги богословів різних, теж Какао приносив. Прикольні, у принципі, богослови. Тільки мене нервує, що там постійно, коли вони цитують Біблію, пишеться на кожній сторінці «Від Луки», «Від Івана», «Від Матвія», розумієш? Так, знаєш, ніби в електричці хтось іде, продає отруту й кричить: «Від тарганів! Від щурів! Від мокриць яких-небудь!» Розумієш?

Я вражено дивлюся на Васю. «Від тарганів»… Що в людини в голові?

9.30

Дощ було видно, ще тільки він з’явився там— угорі, уже тоді було зрозуміло, що все це зараз опиниться тут, серед нас, лишалося тільки чекати, і ось справді— починається дощ, ми вибігаємо на платформу й біжимо в напрямку вокзалу, біля дверей, під дашком, стоїть натовп божевільних ранкових пасажирів, які намагаються кудись виїхати зі своєї Вузлової, дощ стає все щільнішим і щільнішим, падає на нас, падає на вокзал, на електричку, якою ми приїхали, на кількох мужиків у помаранчевих жилетках, які йдуть платформою й ніби не помічають увесь цей дощ, увесь цей натовп. Я раптом думаю, що насправді дощ не такий уже й холодний, нормальний дощ, нормальний літній дощ, падає собі, куди має падати, що тут сильно заморочуватися, і я йду під найближчі дерева, які ростуть поряд із будівлею вокзалу, Вася й Собака плетуться за мною, ми стаємо під чимось хвойним і дивимося з-під гілок на хмари, які розгортаються і згортаються над безкінечними коліями, проповзають з півночі на південь, зі сходу на захід, лишаючи по собі мокрі цистерни й холодні потоки у стічних трубах, і, коли все це закінчується, десь за півгодини,

10.00

коли дощ закінчується, починається нормальний літній ранок, вихідний день, до речі. З вокзалу виходить якийсь інвалід чи просто алкоголік, навіть не знаю,– очевидно, просто п’яний інвалід, в одній руці тримає невеличкий стілець, а в другій— якусь коробку, стілець він ставить просто на платформу, сідає собі й ставить перед собою коробку, розкриває її, і— нічого собі— виявляється, що це патефон, справжній старий патефон, як у телевізорі, одне слово, інвалід дістає якусь платівку, щось там крутить, і машина раптом починає працювати, хто б міг подумати, він задоволено оглядає всіх дембелів і всіх мужиків у помаранчевих жилетках, але ніхто не вдупляється, що це за інвалід і що це за патефон у нього тут на платформі, тоді інвалід помічає нас і розуміє: якщо в цьому бестіарії хтось його й сприймає, то хіба що ці троє сонні, мокрі, знедолені придурки— себто ми, і він усміхається нам, мовляв,– ану ж, пацани, ідіть сюди, послухаємо райські мелодії для інвалідів та юродивих, коли ще ви таке почуєте, ідіть-ідіть, не бійтеся. Ми підходимо до нього, він нам далі усміхається, хоча, може, він насправді й не нам усміхається, ну, та все одно приємно, що не кажіть, ми сідаємо поруч і слухаємо його жорстке, подерте й потріпане вінілове ретро, Собака теж усміхається й узагалі розпускає соплі. І я так собі думаю: ось і дембелі, і помаранчеві мужики, і мокрі дерева, і холодні потоки— у всьому цьому нібито нічого й немає, ну, нормальні мужики, нормальні дембелі, потоки нормальні, але водночас я сиджу зараз тут, на цьому вокзалі, поряд із незнайомим мені інвалідом, слухаю гівняне, у принципі, ретро, але є в цьому щось правильне, саме так усе й має бути, і вилучи звідси зараз потоки чи вилучи звідси помаранчевих мужиків— усе відразу зникне, радість і спокій тримаються саме на великому логічному поєднанні тисячі нікому не потрібних, аномальних шизофренічних штук, які, сполучившись у щось єдине, дають тобі, урешті-решт, повне уявлення про те, що таке щастя, що таке життя і головне— що таке смерть.

Епілог № 1

10.45

З вокзалу виходить патруль, ліниво озирає територію й зупиняється своїм важким поглядом на інвалідові. Вони підходять до мужика, про щось із ним перемовляються, інвалід їм посміхається так само беззмістовно, як сорок п’ять хвилин тому всміхався нам, вони насідають на нього з двох боків, урешті один із них, очевидно старший, не витримує й валить з носака по патефону, який тут-таки відлітає вбік і печально замовкає.

– Треба було забрати інваліда,– кажу я Васі.

– Куди— у табір? Вони ж тут свої, мають домовитися.

– Які свої?– кажу.– Дивися, суки, що з машиною зробили.

Ми сидимо вже у вагоні своєї електрички, яка ось-ось має рушити, і дивимося, як інвалід намагається встати й зібрати докупи кишки свого патефона. Але один із мінтів, очевидно молодший, швидко підбігає до зламаної машини і ще раз буцає її ногою, від чого патефон знову здіймається в повітря й, важко перелетівши, падає біля самого входу до вокзалу.

– Я зараз,– раптом каже Собака.

– Почекай,– спиняю я його.– Ти куди?

– Стій, Собако!– кричить Вася.– Ми вже їдемо.

– Їдьте без мене!– кричить він і виходить.

– Що з ним?

– Не знаю,– каже Вася.– Може, йому хріново.

– Може, вийдемо почекаємо?– пропоную.

– Куди почекаємо? А Карбюратор? Хрін із ним— хай лишається. Повернемося— заберемо.

10.47

Електричку пересмикує, і ми рушаємо далі на Схід, але ще встигаємо побачити, як наш друг-єврей-Собака-Павлов підходить до одного з мінтів, до того, котрий старший, повертає його до себе і влучно заціджує йому просто в його сержантське їбало так, що картуз валиться на землю, та й сам сержант валиться, але йому на виручку—