Читати книгу - "Бігуни"

спорядити нас чимось, що спокушатиме й зводитиме на манівці? Адже Бог не спокусник! Якщо правильно застосовуватимемо потугу свого розуму то врешті-решт зглибимо істину пізнаємо Бога й себе самих, бо ж ми — Його частка, як і все, що Ним сотворене.

Втім, Філіп наполягав, що найвищим різновидом розуму є не логічний, а інтуїтивний. Поклавшись на інтуїцію, ми відразу збагнемо причину й необхідність існування всіх речей. Все, що необхідне, не може бути інакшим. Досить усвідомити це, щоби прийшли полегша й очищення. Нас назавжди полишать тривоги через утрату матеріальних речей, проминання часу старіння й смерть. Таким чином ми запануємо над афектами й осягнемо рівновагу духу.

Треба лише погамувати примітивне бажання ділити всі речі на добрі та злі — так само, як цивілізована людина мусить забути про низькі пристрасті: помсту, пожадливість і жагу володіння. Бог, себто природа, не є ні добрим, ні злим. Не що інше, як невміло використаний інтелект таврує нас афектами. Він вірив, що все наше знання про природу є насправді знанням про Бога. І саме воно визволить нас від туги, розпачу, заздрості й тривоги, які стали нашим пеклом.

Це правда, що він звертався до ноги як до окремої живої істоти, я цього не заперечую. Відділена від нього, вона набула якоїсь демонічної автономності, водночас зберігаючи з рештою тіла болісний зв’язок. Мушу зізнатися, що саме ці фрагменти нотаток найбільше бентежать. Але я певен, що це лише метафора, така собі фігура думки. Він радше мав на увазі, що колишня цілість, хоч тепер і розчленована, далі міцно сполучена, невидним і непоясненним чином. Природа цього зв’язку — таємниця, яку не розкриють жодні мікроскопи.

Проте безсумнівно, що довіряти ми можемо лише фізіології та теології. Ось два стовпи пізнання. Те, що лежить поміж ними, можна не брати до уваги.

Читаючи Філіпові записи, треба мати на увазі, що перед нами міркування людини, що безперервно страждала і була неспроможна пояснити причину свого болю. Пам’ятаймо про це, коли читатимемо таке:

«Чому мені болить? Чи не тому, що — як каже той шліфувальник — тіло й душа є насправді частинами чогось більшого, загального, є різними станами однієї й тієї самої субстанції, як вода, що може бути і рідиною, і твердим тілом? Чому мені болить те, що не існує? Чому я відчуваю неприсутнє? Може, ми приречені бути цілими, і кожне розчленування, кожне четвертування є лише позірним, діється на поверхні, тоді як загальний план лишається незрушним і незмінним? Чи кожен найменший фрагмент лишається частиною цілого? І якщо світ, наче велика скляна куля, впаде й розіб’ється на мільйони друзок, чи не залишиться він цілістю у тому великому, могутньому і нескінченному?

Чи мій біль — це Бог?

Я скоротав вік у подорожі, мандруючи до власного тіла, до своєї відрізаної кінцівки. Я накреслив щонайдетальніші мапи. Я розібрав свій об’єкт на найдрібніші часточки згідно з найкращою методологією. Я порахував м’язи, сухожилля, нервові волокна й кровоносні судини. Я покладався на свій зір, але водночас не нехтував точним оком мікроскопа. Мені здається, я не проґавив жодної найменшої дрібниці.

Сьогодні я можу запитати себе: чого я шукав?».

Оповідки до мандрівки

Чи добре я роблю, що оповідаю? Чи не краще було б скріпити думки скріпкою, напнути віжки і, замість снувати історії, просто викладати все, речення за реченням розгортати одну думку, а в наступних абзацах перетикати її з іншими? Я могла б використовувати цитати й посилання, могла б старанно, з поділом на параграфи й пункти, розвивати свою аргументацію, перевіряти висунуті гіпотези і доходити висновків, щоби врешті винести їх перед людські очі, як простирадла після першої шлюбної ночі. Я була б господинею власного тексту і могла б чесно взяти за нього гонорар.

А так — погоджуюсь на роль акушерки, садівника, котрий лише сіє зерно, а потім нудно виполює бур’ян.

Оповідуванню властива якась своєрідна млявість, над якою годі запанувати. Оповідь домагається таких, як я — невпевнених у собі, нерішучих, таких, кого легко обвести круг пальця. Наївних.

Триста кілометрів

Мені снилося, ніби я згори розглядаю міста, що розташувалися в долинах і на гірських схилах. З такої перспективи добре видно, що ті міста — то пні колись велетенських дерев, мабуть, гігантських секвой та ґінкґо. Уявляю собі, якими ж височенними мусили бути ті дерева, якщо зараз у їхніх пнях уміщаються цілі міста. Заінтригована, я спробувала обчислити їхню висоту за допомогою простої пропорції, яку пам’ятала ще зі школи:

A співвідноситься з B так, як

C із D

A x D = C x B

Якщо A — площа перерізу дерева, B — його висота, C — площа міста, то B — висота дерева, яку потрібно вирахувати. Коли припустити, що площа перерізу середнього дерева в нижній частині стовбура — 1 кв. м, а висота — щонайбільше ЗО метрів, площа міста (радше невеликого поселення) — приблизно 1 гектар (себто 10 тис. кв. м), то:

1 — 30

10 000 — D

1 x D= 10 000 x 30

Отриманий результат: 300 кілометрів.

Ось такого результату я дійшла в цьому сні. Дерево мусило би бути триста кілометрів заввишки. Боюся, що цю сонну арифметику не варто сприймати всерйоз.

30 000 гульденів

— Це не так уже й багато. Річний прибуток купця, який торгує з колоніями, за умови, що у світі панує мир і англійці не арештовують голландських кораблів, які потім доводиться довго й нудно відвойовувати в судах. Це цілком розумна сума. А до неї ще потрібно додати солідні й міцні дерев’яні скрині та вартість транспортування.

Саме стільки виклав Петро І, Цар Усія Русі, за колекцію анатомічних препаратів, яку довгі роки громадив Фредерик Рюйш.

1697 року цар із великим почтом, що складався з двохсот осіб, подорожував Європою. Жадібно розглядав усе, але особливо його інтригували вундеркамери. Може, в нього теж був якийсь синдром. Після того, як Людовик XIV відмовив цареві в авдієнції, той на кілька місяців оселився в Нідерландах. Кілька разів приходив інкогніто, в супроводі кремезних чоловіків, до Будинку ваги — Рюйшевого анатомічного театру, — де зосереджено стежив за м’якими рухами професора, поки його скальпель розкривав поглядам публіки тіла скараних на смерть. Цар зав’язав із великим анатомом ближче знайомство, можна б сказати, що вони потоваришували, коли Рюйш учив його бальзамувати метеликів.

Але найбільше цар уподобав собі Рюйшеву колекцію — сотні препаратів у скляних