Читати книгу - "Шантарам"

стоячих ченців. Траплялися в монастирі і злочинці — злодії, вбивці, члени мафій і навіть їхні ватажки,— що намагалися спокутувати гріхи нескінченними муками і знайти душевний спокій.

Курильня містилася у вузькому закапелку поміж двома цегляними будівлями позаду храму. Над ним був бляшаний дах, а долівка вимощена кам’яними плитами. Ченці заходили дверима наприкінці коридору, всі інші — через металеву хвіртку з боку вулиці.

Відвідувачі шикувалися попід мурами. Зрозуміло, всі стояли — сідати у присутності тих ченців не годилося. З крана над ровом біля входу з вулиці можна було випити води. Ченці готували гашиш у глиняних чилумах[59] і палили разом з відвідувачами.

Обличчя ченців випромінювали страждання. Рано чи пізно кожен з них, пройшовши через безперервні багаторічні муки, починав знаходити в стражданнях неземну втіху. Світло, породжене муками, струмувало з їхніх очей, і мені ще ніколи не зустрічалися люди, чиї обличчя сяяли б так, як їхні вистраждані усмішки.

До того ж вони завжди були накачані наркотиками і, перебуваючи в світі марень, мали надзвичайно величний вигляд. Вони не вживали нічого, крім найкращого кашмірського гашишу, який виготовляється з конопель, що вирощуються біля підніжжя Гімалаїв у Кашмірі. Ченці палили його все своє життя — і вдень, і вночі.

Ми з Карлою і Прабакером стояли біля стіни. Позад нас були замкнені двері, якими заходили ченці, а попереду — дві шереги людей, що тягнулися уздовж стін до самого виходу на вулицю. Деякі чоловіки були одягнені в європейські костюми або джинси. Поряд з ними стояли робітники у вибляклих лунгі й люди в національному одязі. Очі їхні повсякчас зиркали на нас із Карлою. Дехто був приголомшений тим, що в їхні ряди затесалася жінка, проте ніхто не підійшов і не заговорив з нами, їхня увага була переважно зосереджена на ченцях і гашиші.

— Ну, і як воно тобі? — запитав я.

— Це неймовірно! — відповіла Карла.

Очі її блищали в м’якому світлі прикритих абажурами ламп. Вона була збуджена і, можливо, трохи нервувала. Після куріння чарасу м’язи її обличчя і плечей трохи розслабилися, на губах з’явилася усмішка, але в очах проскакували іскорки.

— Це щось жахливе і священне водночас,— мовила вона.— І я ніяк не можу зрозуміти, що саме є жахливим, а що — священним. Слово «жахливе», можливо, не зовсім пасує, але воно близьке до істини.

— Я розумію, що ти маєш на увазі,— значуще кивнув я, задоволений тим, що стоячі ченці справили на неї враження.

Вона прожила в Бомбеї п’ять років і багато разів чула про монастир, але була тут вперше. З мого тону можна було подумати, що я тут завсідник, хоч насправді досвід мій був невеликий. Без Прабакера з його чарівливою усмішкою нас сюди взагалі не впустили б.

Якийсь чернець підійшов до нас разом з хлопчиком-прислужником, що тримав срібну тацю з чарасом, чилумом та іншим приладдям для куріння. Інші ченці розійшлися по всьому коридору і, погойдуючись, виспівували молитви й палили. Той, що підійшов до нас, був високий і худий, ноги його страшенно набрякли, на них пульсували випнуті канати вен. На змарнілому обличчі виразно виступали скроні, а під вилицями починалися глибокі западини щік, що переходили в міцно стиснуті щелепи. Величезні очі світилися з-під брів таким божевіллям, тугою і любов’ю, що викликали і страх, і співчуття.

Похитуючись із боку на бік, чернець приготував нам чилуми. Він і разу не глянув на нас, проте усміхався немов давній друг, з поблажливістю і розумінням. Повітря виходило з його легенів з шумом, що нагадував клекіт хвиль. Закінчивши приготування, чернець подивився на мене, і я на мить загубився на тому світі, який відкрився мені в його очах. На мить я майже відчув усю нескінченність його страждань і силу волі, що дозволяла йому терпіти їх. Я майже зрозумів його усмішку, в якій світилося божевілля. Я був певен, що усмішка призначалася мені, тож я постарався відповісти йому очима, що я майже відчуваю його стан, майже відчуваю. Потім він підніс чилум до рота, розкурив його і передав мені.

І тієї миті пролунав страшенний крик. Біля залізної хвіртки стояв чолов’яга в червоному тюрбані, жилеті і шовкових шароварах — костюмі одного з північних індійських племен — і щосили волав. Перш ніж люди встигли зрозуміти, в чому справа, і якось відреагувати, зарізяка вихопив шаблю, що висіла на поясі, й, піднявши її над головою, кинувся до нас, невідступно дивлячись на мене. Що саме він кричав, я не міг розібрати, але наміри його були зрозумілі: він хотів мене вбити.

Люди притиснулися до стін, ченці відступили убік. Двері позад нас були замкнені, я був беззбройний. Вимахуючи шаблею, зарізяка ішов до нас. Діватися було нікуди — залишалося тільки прийняти бій. Я зробив крок назад і підняв кулаки. Сім років навчання східним видам двобою пульсували в моїх руках і ногах. Мені не було страшно. Як і всі круті хлопці, я уникав бійок, але якщо сутичка ставала неминучою, отримував од неї задоволення.

Коли він майже наблизився до нас, якийсь чоловік ступнув уперед, перехопив зарізяку упоперек тулуба і брязнув його об підлогу. Шабля відлетіла до Карли. Я підняв її, а наш рятівник притиснув напасника до підлоги, вивернувши його руку за спину, а потім скрутив комір його сорочки. Гнів і шал, що охопили зарізяку, відразу ж ущухли. Декілька чоловіків — певне, тих, що знали його,— підхопили напасника під руки і вивели надвір. Потім один з них повернувся, підійшов до мене і, вимогливо дивлячись мені в очі, простягнув обидві руки по шаблю. Повагавшись, я віддав йому шаблю, він, уклонившись, попросив у нас вибачення і пішов собі.

Всі збуджено загомоніли. Я з тривогою подивився на Карлу. Очі її розширилися, на губах грала здивована усмішка. Трохи заспокоївшись, я підійшов до чоловіка, що виручив нас. Це був справжнісінький велетень. Його темна густа чуприна була заплетена в косу. На ньому була чорна шовкова сорочка і вільні штани, на ногах чорні шкіряні сандалі.

Я представився, і він у відповідь назвав своє ім’я: Абдулла Тагері.

— Я твій боржник, Абдулло! — вдячно усміхнувшись, мовив я.

Він так легко роззброїв зарізяку, що, здавалося, це далося йому без зусиль. Але я розумів, що це помилкове враження. Я знав, скільки сміливості і майстерності для цього потрібно, якою спритністю треба володіти. Абдулла Тагері був природженим борцем.

— Ще трохи, і мені був би гаплик,— додав я.

— Без проблем,— усміхнувся він.—