Читати книгу - "Природа всіх речей"

Біля вуст Пруденс знову з’явилася біла лінія, уже надовше. Тепер усе ясно. Вона злилася.

— Я думала, Алмо, — сказала Пруденс, — що за стільки років ти краще вивчила мій характер. Невже хоч хтось, хто приходив сюди попліткувати, ішов додому задоволеним?

— То Ретта приходила до тебе за плітками?

— Яка різниця, приходила вона чи ні, Алмо? Хіба я колись вибовкувала комусь чужі таємниці?

— Перестань відповідати мені загадками! — крикнула Алма.

А тоді вже тихіше запитала:

— То ти казала Ретті Снов, що я кохаю Джорджа Гокса, чи ні?

Алма зауважила, як повз двері промайнула тінь, затрималася нерішуче й зникла. Вона встигла розгледіти тільки фартух. Хтось — напевно, служниця — збирався зайти до вітальні, але вочевидь передумав і вислизнув геть. Чому в цьому будинку ніколи не можна побути на самоті? Пруденс теж помітила тінь, і їй це не сподобалося. Вона встала, підійшла до Алми і грізно глянула їй просто в обличчя. Сестри не могли подивитися одна одній в очі, бо були надто вже різні на зріст, але Пруденс зуміла зміряти Алму очима, хоч і була на цілий фут за неї нижча.

— Ні, — сказала Пруденс. — Я нікому нічого не казала і ніколи не скажу. Але твої натяки ображають мене й несправедливо зачіпають Ретту Снов і містера Гокса, які мають право самі вирішувати, одружуватися їм — на що я щиро сподіваюся — чи ні. А найгірше те, що своїми розпитуваннями ти принижуєш сама себе. Шкода, що твої мрії не справдилися, але ми мусимо радіти за наших друзів і побажати їм щасливої долі.

Алма хотіла щось сказати, але Пруденс урвала її на півслові.

— Перед тим, як говорити далі, Алмо, краще опануй себе. Інакше пошкодуєш про сказане.

Що ж, із цим важко посперечатися. Алма вже пошкодувала про те, що наговорила. Краще б вона взагалі не починала тієї розмови. Та вже пізно. Тепер треба якомога швидше з цим всім покінчити. Алма мала чудову нагоду замовкнути. Але — який жах! — вона не змогла стриматися.

— Я просто хотіла дізнатися, чи Ретта мене не зрадила, — випалила Алма.

— Та невже? — незворушно перепитала Пруденс. — Себто ти припускаєш, що наша з тобою приятелька, міс Ретта Снов, — найневинніше створіння, яке я зустрічала в своєму житті — навмисно вкрала в тебе Джорджа Гокса? Але навіщо, Алмо? Просто заради інтересу? І раз ти вже запитала — може, думаєш, що я теж тебе зрадила? Що вибовкала Ретті твою таємницю, щоб зіграти з тобою злий жарт? Думаєш, я заохочувала Ретту до лукавої гри — впадати за містером Гоксом? Думаєш, я хочу бачити, як ти каратимешся?

Господи, виявляється, Пруденс могла бути безжалісна. Була б вона чоловіком, із неї вийшов би грізний адвокат. Алма ще ніколи не почувалася так жахливо нікчемно.

Вона сіла в найближче крісло й утупилася в підлогу. Але Пруденс пішла слідом і, ставши над нею, знову заговорила:

— А тим часом, Алмо, я теж маю деякі новини, про які я тобі зараз же і розповім, раз уже зайшла мова на цю тему. Взагалі-то я збиралася почекати, доки наша сім'я вийде з жалоби, але, бачу, ти вже вирішила, що ми з неї вийшли.

Пруденс торкнулася передпліччя Алми — вже без чорної жалобної пов’язки — і Алма мало не здригнулася.

— Я також виходжу заміж, — оголосила Пруденс — у голосі її не прозвучало жодного натяку на торжество чи радість. — Містер Артур Діксон попросив моєї руки, і я погодилася.

В Алминій голові якусь мить було порожньо: хто такий Артур Діксон, заради Бога? На щастя, вона не промовила цього вголос, бо зараз же, звичайно, згадала, що то за один, і здивувалася, як їй таке взагалі могло вилетіти з голови? Артур Діксон — їхній учитель. Той згорблений бідолаха, котрий якимось чудом втовкмачив у голову Пруденс французьку й безрадісно допомагав Алмі опанувати грецьку. Оте зажурене створіння, яке раз у раз зітхало й жалісливо покашлювало. Надокучлива постать, про яку Алма не подумала жодного разу, відколи вони востаннє бачилися, а це було — коли? Чотири роки тому? Коли він нарешті покинув Білий Акр і став професором древніх мов в університеті Пенсильванії? Ні, стрепенулася Алма, неправда. Артура Діксона вона бачила зовсім недавно, на материному похороні. І навіть розмовляла з ним. Він висловив їй свої співчуття, а вона ще подумала, навіщо він приїхав.

Що ж, тепер усе зрозуміло. Він приїхав женихатися до своєї колишньої учениці, яка ще й виявилася найбільшою красунею у Філадельфії і, ніде правди діти, найбагатшою.

— І коли ж відбулися заручини? — запитала Алма.

— Якраз перед тим, як мама померла.

— Як?

— Як заведено, — холодно відповіла Пруденс.

— Це відбулося одного й того ж дня? — не вгавала Алма. Від самої думки її занудило. — Ви з містером Діксоном заручилися в той самий час, як Ретта Снов заручилася з Джорджем Гоксом?

— Я не знаю, що роблять інші, — відказала Пруденс, а тоді вже м’якшим голосом додала:

— Але здається, що десь так воно й було. Мої заручини відбулися, скоріш за все, на кілька днів раніше. Хоча це й так не має значення.

— Тато знає?

— Скоро дізнається. Артур збирався поговорити з ним після того, як мине наша жалоба.

— Але Пруденс, заради Бога, що Артур Діксон скаже татові? Та він боїться його як вогню. Не можу собі цього уявити. Артур замертво впаде, коли дійде діло до розмови! І чим ти займатимешся все своє життя, вийшовши заміж за вченого?

Пруденс випростала спину й поправила сукню.

— Ти, напевно, не знаєш, Алмо, але коли хтось оголошує про заручини, взагалі-то прийнято бажати нареченій щастя і здоров’я, надто коли наречена — твоя сестра.

— Ох, вибач, Пруденс… — спохопилася Алма, вдесяте за день засоромившись.

— Можеш не перейматися, — відповіла Пруденс і обернулася до дверей. — Я й не сподівалася почути від тебе щось інше.

У кожного в житті бував день, який хочеться назавжди стерти з пам’яті. Може, ми прагнемо забути його, бо він приніс нам такий глибокий смуток, що сама згадка про нього завдає нам нестерпного болю. А, може, хочемо назавжди викреслити якийсь день тому, що жахливо тоді повелися, виявили неймовірне себелюбство чи несосвітенну дурість. А може, когось образили, і тепер хочемо приглушити почуття провини. На лихо, в житті бувають дні, коли все трапляється нараз — коли наше серце розбите, а ми самі робимо дурниці й завдаємо непростимої образи іншим. Для Алми такий день настав 10 січня 1821 року. Вона зробила б усе, тільки б