Читати книгу - "Процес"

намалювати в таких святешних шатах? Він тут немов голова суду.

– Атож, ті пани марнославні, – погодився художник. – А втім, вони мають дозвіл згори, щоб їх зображали в такій подобі. Існують докладні приписи, як можна малювати того або того судовика. Проте, на жаль, саме за цим малюнком не можна точно визначити вбрання і посаду, бо пастельні фарби непридатні для такого зображення.

– Авжеж, – погодився К., – просто дивно, що цей портрет намальовано пастеллю.

– Цього забажав сам суддя, – пояснював далі художник, – малюнок призначений для дами.

Вигляд картини, здається, сповнив його бажанням працювати, він закасав рукав, узяв олівець, і К. побачив, як під тремтячим кінчиком олівця біля голови судді утворилася червоняста тінь, пускаючи на всі боки промені поза межі картини. Мало-помалу та тінь охопила всю голову, наче якась оздоба або висока відзнака. Навколо постаті Правосуддя барви були ледь-ледь світліші, і на тому ясному тлі постать тепер дуже вбирала очі, скидаючись, щоправда, вже не на богиню правосуддя і не на богиню перемоги, а на досконалу подобу богині полювання. Робота художника захопила К. дужче, ніж йому хотілося, зрештою він став собі дорікати, що вже сидить тут так довго і, по суті, ще нічого не зробив для своєї власної справи.

– Яке прізвище цього судді? – запитав він зненацька.

– Цього я сказати не можу, – відповів художник, що схилився до самої картини й вочевидь забув про свого гостя, дарма що спершу так ґречно запрошував його. К. уважав це за вибрик і сердився, що він змушений марнувати час.

– А ви, певне, тішитесь довірою правосуддя? – запитав він.

Художник одразу поклав олівці, випростався, потер руки і, осміхаючись, подивився на К.

– Аж тепер тільки добулися до правди, – сказав він. – Ви хотіли дізнатися щось про правосуддя, як і сказано у вашому рекомендаційному листі, і одразу стали розпитувати про картину, бажаючи здобути мою прихильність. Але за це я не лихий на вас, ви могли не знати, що я на таке не ловлюсь. Прошу вас, годі! – гостро докинув він, коли К. намагався щось заперечити, а потім провадив далі: – Зрештою, оте ваше зауваження абсолютно слушне: я тішуся довірою правосуддя. – Він замовк на хвилину, немов даючи К. час усвідомити цей факт. Знову стало чути, як за дверима вовтузяться дівчата. Вони, мабуть, тиснулись навколо замкової шпарини, можливо, могли зазирнути до кімнати й крізь шпарини в дверях. К. полишив спроби вибачитись перед художником, бо не хотів відвертати його уваги, водночас йому не хотілося, щоб художник надто високо задер носа і через те зробився для нього недосяжний, тож він запитав його:

– У вас є офіційно визнана посада?

– Нема, – коротко відповів художник, немов йому заціпило від цього запитання. К., проте, не хотів, щоб той замовк, і говорив далі:

– Що ж, досить часто офіційно не визнане становище набагато впливовіше за будь-яку посаду.

– Саме така ситуація зі мною, – кивнув, наморщивши лоба, художник. – Вчора я розмовляв про вас із фабрикантом, і він запитав, чи я не можу допомогти вам, я ж відповів, нехай той чоловік зайде до мене, і тепер я втішений, що ви так скоро з’явилися. Ви, здається, дуже перейнялися процесом, але це мене, звичайно, не дивує. Може, ви спершу роздягнетесь?

Хоча К. намірявся забігти лише на хвилинку, він зрадів, почувши таку пропозицію. Повітря в кімнаті мало-помалу ставало задушливим, і К. уже не раз дивувався, чим можна пояснити ту задуху, бо маленька залізна грубка в кутку була, безперечно, не розпалена. Поки він скидав пальто і навіть розстібав піджак, художник немов вибачився перед ним:

– Мені потрібне тепло. Адже тут у мене дуже затишно, правда? Просто ця кімната надзвичайно вигідно розміщена.

К. нічого не відказав, але йому дошкуляло, власне, не тепло, а скорше затхле повітря, що мало не забивало дух; кімнату давно не провітрювали. Ці прикрощі допікали йому ще дужче через те, що художник припросив його сісти на ліжко, тоді як сам сів на єдиний у кімнаті стілець перед мольбертом. Крім того, художник, здається, не розумів, чому К. примостився на самому краєчку ліжка, він наполягав, щоб К. сів зручніше, а коли той завагався, сам підійшов до нього і затяг на середину ліжка між подушок. Потім знову сів на стілець і поставив нарешті перше посутнє запитання, яке змусило К. забути геть про все:

– Ви невинні?

– Так, – мовив К. і одразу зрадів від такої відповіді, надто тому, що відповідав приватній особі, тобто його слова не матимуть жодних наслідків. Ще ніхто не запитував його так відверто. Аби натішитись цією радістю, він докинув: – Я абсолютно невинний.

– Гаразд, – відказав художник, понуривши голову і немов замислившись. Зненацька він знову підвів голову:

– Якщо ви невинні, ваша справа дуже проста.

В очах К. промайнула тривога, оця людина, що нібито тішиться довірою правосуддя, базікає, як немовля.

– Моя невинність аж ніяк не спрощує справи, – заперечив К. і немов силувано всміхнувся, спроквола похитавши головою. – Це випливає з тих численних нюансів, у яких заплуталось саме правосуддя. Під кінець воно таки з’ясовує, що скоєно тяжкий злочин, і то там, де його ніхто й не сподівався.

– Атож, звичайно, – притакував художник, немов К. тільки даремно перешкоджав його думкам. – Так, отже, ви невинні?

– Авжеж!

– Оце якраз – якнайбільше лихо, – зітхнув художник. Протилежні аргументи не впливали на нього, одначе важко було збагнути, чи та його рішучість спирається на переконаність чи просто на байдужість. К. прагнув одразу все з’ясувати, тож він запитав:

– Ви, звісно, знаєте правосуддя краще за мене, я знаю його набагато гірше, – я тільки чув про нього дещо від зовсім різних людей. Але всі в один голос кажуть, що бездумних звинувачень не висувають і що правосуддя, звинувативши кого-небудь, твердо переконане, що звинувачений скоїв злочин, і похитнути ту переконаність можна лише коштом величезних зусиль.

– Величезних? – скинув угору руку художник. – Та її ніколи не можна похитнути. Якби я отут на полотні намалював підряд усіх суддів і ви провадили свій захист перед тією картиною, то б мали більше успіху, ніж перед справжнім правосуддям.

«Атож», – подумки мовив К., геть забувши, що намірявся лише розпитати художника.

За дверима знов озвалася дівчинка:

– Тітореллі, коли він уже забереться?

– Помовч! – загорлав художник до дверей. – Хіба ти не бачиш, що я тут розмовляю?

Проте дівчина не вгамувалась і запитала знову:

– Ти малюватимеш його? – А оскільки художник мовчав, додала: – Будь ласка, не малюй такого бридкого чоловіка.

Ці слова супроводило невиразне схвальне мурмотіння. Художник метнувся до дверей, прочинив їх – там видніли