Читати книгу - "Смарагд"

Михайло Михайлович. — Ну, нічого, до першого дзвоника все буде готове.

Отець Варфоломій не стримав посмішки:

— Не поспішайте, Михайле Михайловичу. Аби до морозів зробили, і то слава Богу.

Удвох перенесли стіл, поставили під іншим вікном, і директор прудко заліз на нього без сторонньої допомоги.

— Як це не поспішайте? — глянув із висоти на батюшку. — Поспішати потрібно завжди. А то можна й запізнитися. Забув, хто це сказав: «Поспішайте робити добро». Наче колись від вас почув, що апостол Павло. Гарно сказав, а головне — правильно. Бо людині за щоденними клопотами ніколи й подумати, навіщо живемо на цьому світі.

— Справді, гарно сказано, — погодився Варфоломій. — Але ж ви зробили стільки добра людям, що душа ваша вже спасенна у Вічності.

Директор школи, що підняв руки вимірювати вікно, повільно опустив їх, глянув на батюшку трохи здивовано, потім — на вікно, у склі якого відбивалася небесна блакить.

— Якось я й не думав про душу, — стояв, ніби не знав, що далі робити, складав і розкладав метра, — про її спасіння. Роблю, бо треба, бо вмію. А хіба не так?

— Людина, Михайле Михайловичу, виправдовується справами, а не лише вірою. — Варфоломій на мить забув, що стоїть на вулиці, а не в церкві, перед вівтарем. — Не по словах, а по наших справах судитиме нас Господь. І я хочу, щоб на моїх терезах було більше справ хороших, а душа прийшла до Бога чистою.

— А таке можливо на землі, батюшко? — здивувався директор. — Ви ж не апостол і не святий — ви ж тільки людина. Я чомусь думав, що ви все робите за велінням серця, а не розуму.

— Говорите, наче колись моя баба Маріуца, — посміхнувся Варфоломій. — Але ж ні. Якщо жити серцем, то розум потім не здатний буде усьому дати раду. І що таке серце — почуття й інстинкти, — здвигнув плечима, немов дивуючись інакшій думці.

Не зрозумів, чому обличчя Михайла Михайловича спохмурніло й чому той нічого не відповів, а мовчки почав вимірювати вікно. Вимірював старанно, але перемірював знову, бо збивався в записах та підрахунках. Нарешті все зробив. Обережно зліз зі столу, забувся допомогти батюшці занести його в церкву, кивнув «до побачення» й пішов.

Перед Спасом приїхав схнігумен Агапіт. Варфоломій радів кожному його приїзду, як подарунку до свята. Це був уже сивий дідок, але не згорблений літами, ще з дужим голосом і жвавими очима, у яких, як і колись, бризкали іскорки радості й живої цікавості. Чернець з апетитом пообідав і відпочив із дороги, а потім стали радитись про завтрашню службу. Батюшка покликав іще й Сашка. Коли хлопчик прийшов, обняв його за плечі й посадив поруч.

— Ну от, Сашко, завтра будеш допомагати нам вести службу. Баба вже купила тобі новий одяг?

— Купила, — розгубився хлопчик, а потім несподівано уткнувся обличчям Варфоломієві у плече.

— Отакої, — погладив його батюшка по голові, намагаючись приховати замішання. — Ти ж давно просився, тепер треба готуватися, щоб не осоромитися перед парафіянами у свій день народження.

— Ви не забули? — підняв на нього схвильований погляд Сашко.

— Чого б я забував, — посміхнувся Варфоломій.

Хлопчик того вечора довго не спав, не могла заснути й Ганна.

— Бабо, а яку ви мені сорочку завтра дасте? — питався Сашко. Через деякий час знову: — А може, другу, темнішу?

— Спи уже, — розсердилася Ганна, коли почала дрімати, а онук укотре щось запитав. — Завтра службу проспиш, як будеш усеньку ніч отако балакати.

Два ченці підхопилися вдосвіта й довго молилися: то мовчки, кожен сам собі, то вголос, виспівуючи псалми. А потім ішли селом урочисто-мовчазні й заглиблені у себе.

Ще служба не почалася, а люди вже не вміщалися в церкві, купками стояли на подвір’ї, і Варфоломій розпорядився відчинити вікна та двері, бо ті парафіяни, що не потрапили до храму, почали обурюватися на приїжджих, через яких були змушені слухати відправу на подвір’ї. Але скоро всі затихли.

Голос отця Варфоломія змінював голос схнігумена, потім їхні голоси зливалися й до них приєднувався дитячий, і вже потім вступали голоси півчих. Зачаровані співом бабусі, що вслухалися у слова молитви, забували вчасно хреститися, а молодші, мов загіпнотизовані, вбирали у себе той спів, затамувавши подих.

— Оце так служба, не те що в нас, — промовила літня жінка у чорній хустці до молодшої, коли Варфоломій з Агапітом почали святити яблука. — Скільки й живу, а такої не чула. А хлоп’ятко ж яке — голосок, мов у янгола.

— Мамо, тихо, — перебила її молодша, — на нас он люди озираються.

Три жінки з кошиками вийшли з церкви, перехрестилися, а потім перехрестилися ще й на вулиці, повертаючись обличчям до храму й низько вклоняючись. Якийсь час по дорозі мовчали, коли одна з них промовила:

— Наплакалася, аж голова болить.

— А чого ти плакала? — здивувалися дві інші.

— Так воно ж так красиво, що серце не витримує, — обернулася й глянула на людей, які виходили з церковного двору. — Стільки народу наїхало…

— Наче на ярмарок, — незадоволено промовила висока, з жовклим хворобливим обличчям. — Хай би не було своїх церков, а то ж правиться майже в кожному селі.

— А ти була хоча б в одній? — запитала її низенька і повновида.

— Що я там не бачила? — висока незадоволено здвигнула худими, схожими на вішалку для одягу плечима.

— Так піди, побач, — голос у низенької жінки був трохи грубуватий, і коли вона говорила, то здавалося, що сердиться. — Раз побачиш і більше не схочеш.

- І чиє воно хлоп’я сьогодні прислуговувало батюшці? Наче наше? — запитала в обох перша.

— Наше, а чиє ж, — відповіла їй худа. — Бурлакової Ганни доччин байстрюк.

— Ну, Наталко, — обурилася низенька. — У тебе язик, як брудна онуча. Наче не в церкві побула, а на базарі.

— А що я такого сказала? — огризнулася та. — Неправду, чи що?

— Краще б ти помовчала зі своєю правдою, — низенька задрала голову й сердито подивилася на високу. — За своїми дивися.

— Полайтеся заради празника, — зупинила їх перша жінка. — Чого тоді було й до церкви ходити?

Назавтра Варфоломій і Агапіт ішли до центру села, де спинявся автобус. Поруч із Варфоломієм ішов Сашко, і батюшка перемагав у собі бажання взяти хлопчика за руку, як брав тоді, коли той був іще зовсім маленьким.

— Підростеш трохи, приїдеш до мене у Лавру, — говорив до Сашка схнігумен. — А там побачимо, може, Господь сподобить тебе на Афон. — І чернець витяг із кишені дерев’яні чотки, простягнув хлопчику. — Це тобі моє благословення — я його із Єрусалима привіз.

Очі Сашка з учорашнього дня світилися щастям, а тепер іще більше спалахнули. Варфоломій