Читати книгу - "Листи з того світу"

не до снаги навіть спортсменам, тому я вирішив скористатися телефоном.

— Доброго ранку, капітане. Уже на роботі? — спитав я, спостерігаючи сніговій за вікном.

Якийсь час я слухав чоловікові прокльони на адресу хуртовини, а тоді заговорив сам:

— Учора, обмірковуючи нашу справу, у мене виникла ідея: якщо Ельза Олександрівна думала, що у квартирі над нею хтось живе, а нам відомо, що це не так, то, може, варто дізнатися, хто власник цього помешкання? Я оформляв спадщину в БТІ, думаю, там можна і про цю квартиру щось вивідати.

Трохи подумавши, правоохоронець порадив мені братися до справи, хоча я чекав іншої пропозиції.

— Я думав, ви подасте офіційний запит.

Натомість міліціянт послався на закон про доступ до публічної інформації і порадив надіслати лист у БТІ.

— Вони зобов’язані надати відповідь протягом тридцяти днів, але, думаю, зроблять це швидше. Якщо нічого не вийде, тоді підключиш мене. А зараз, вибач, треба закривати рік, а в мене купа «висяків», включно із твоєю справою, — дорікнув він.

— Думаю, вона зрушиться, — сказав я і попрощався з офіцером, подякувавши за пораду.

Вона справді була слушною. Накидавши в голові текст звернення, я набрав і роздрукував його на кафедрі Григоровича, а ще знайшов в Інтернеті точну адресу БТІ. Дорогою на роботу надіслав запит рекомендованим листом. Залишилося дочекатися відповіді.

Кілька днів негода дошкуляла своїми примхами.

До сніжних опадів додалося незначне зниження температури, цього було досить, аби всі перебралися в теплий одяг. Але справжньою ознакою того, що в місто Лева прийшла зима, була ковзанка, обладнана перед міською ратушею. Процес монтажу зайняв кілька днів. Щодня конструкція росла в масштабі, й наприкінці тижня сотні молодих людей уже розважалися на льоду біля міськради. Сміх і гомін тут не вщухав до півночі.

Повертатися з роботи було в задоволення. У нашому дворику, де, звісно, ніхто й нічого не чистив, сніг приємно порипував під ногами. Пружину із дверей уже давно хтось зняв, тож вони постійно були зачинені й не випускали з під’їзду тепла. Я зайшов усередину і, за звичкою, що виробилася за останні дні, зиркнув на поштові скриньки й одразу ж помітив у щілині скриньки під номером шість щось світле. Це міг бути лише він. Здається, феєричний день завершувався не менш яскравим вечором і не важливо, якою буде відповідь, бо негативний результат — теж результат.

Увійшовши в помешкання, я зачинив двері й накинув ланцюжок, потім пройшов на кухню, щоб зігрітися теплим чаєм. Конверт із кутовим штампом БТІ лежав на столі й чекав свого часу, та я не поспішав, а заходився готувати вечерю. Можливо, я несвідомо розтягував відчуття ейфорії, що виникло завдяки правильним рішенням і діям: на офіційний запит — офіційна відповідь, і, що б там не було, це — крок уперед. Чому Ельза Олександрівна до цього не дійшла, а переймалася якимись привидами? Це ж так просто! Якби вона наважилася на щось подібне, то думки про потойбічність її не турбували б і, хтозна, може, й урятували б життя.

Я попорався біля плити, а тоді взяв у руки конверт, надісланий із державної установи, та зірвав запобіжну смужку.

Усередині був аркуш, складений учетверо. Мої пальці зробили кілька рухів і заціпеніли.

На білосніжному папері чорніло одне-єдине речення: «Хочеш знати, хто я?»

5

Сказати, що минула ніч видалася неспокійною, — не сказати нічого. Інстинкт самозбереження позривав усі запобіжники із здорового глузду, і, керуючись цим чуттям, я до світанку простояв на варті особистої безпеки. Що п’ять хвилин обходив кожне з вікон. За ними ввижалися постаті, що чатували на мене в темряві вулиць. Чи не щохвилини я навшпиньках підкрадався до дверей і дослухався до звуків нічного під’їзду, ніби ось-ось мали рипнути дошки під вагою невідомого візитера. Кухонний ніж безнастанно холодив долоню — про всяк випадок, але, на щастя, не знадобився.

Над ранок, коли світло вуличних ліхтарів змаліло у світанкових зблисках, стало трохи легше. Тривога вляглася, і, здійснивши о пів на восьму останній обхід, я впав на канапу, нокаутований емоційним виснаженням, і відімкнувся на кілька годин. Розбудив дзвінок Петрика.

— Ти чого на пари не з’явився?

Спросоння я не міг розібрати цифри на годиннику, вони були невиразні, тож, облишивши затію, підключив товариша:

— А яка зараз година?

— Пів на другу вже. Ти не захворів часом?

— Нормальок, — заспокоїв я одногрупника.

— То ти на «архітектуру» прийдеш?

— Ні-ні. Маю справи, а потім на роботу.

Петро не став дошкуляти питаннями, тож ми попрощалися.

Через зміщений режим сну голова боліла як з похмілля. Проте це не завадило мені окреслити чіткий план дій. Я привів себе в належний вигляд, узяв отриманий напередодні конверт і рушив у райвідділок.

Капітан із закоченими по лікті рукавами величезним діркопробивачем одну за одною штампував справи та складав їх у скорозшивач. Моя поява його не втішила, але я не образився.

— Клянуся, так і знав, що це ти, — ліниво бовкнув він.

— Я!

Рішуча відповідь розбуркала міліціянта, і він умить утямив, що цього разу я — не з порожніми руками. Я поклав конверт на стіл.

— Що це? — поцікавився капітан, складаючи чергові теки.

— Відповідь із БТІ.

— А-а. І що там? — безініціативно уточнив він.

— Самі подивіться.

Правоохоронець нарешті відклав свою справу, сів за стіл і взяв конверт. Без особливого бажання дістав аркуш і почав крутити ним, намагаючись зрозуміти, де ж текст. Із кожним наступним обертом на його обличчі щораз більше проступало розчарування, він не зміг його приховати, коли усвідомив, що відповіддю був усього один рядок.

Із того, як на чолі міліціянта з’явилися борозни зморщок, я зрозумів, що він нарешті втямив суть послання.

— Це що, жарт? Тобі нічим займатися? — накинувся він на мене.

Утім, незворушний вираз мого обличчя загасив гнів правоохоронця.

— Хочеш сказати, що це прийшло з БТІ? Це офіційна відповідь? — геть розчаровано спитав він.

— Не знаю, звідки прийшло повідомлення, але воно, запечатане, лежало в моїй скриньці.

Думки капітана сплутались, і він іще раз оторопіло глянув на папірець.

— Може експертизу зробити? — запропонував я.

— Ти його тримав?

— Звісно.

— І я теж. Чого ж не попередив? — дорікнув слідчий.

Він підвівся зі стільця і почав нервово ходити від стіни до стіни.

— Це неймовірно! Я вже давно мав закрити справу за відсутністю доказів, а тут — ти. Жодних підстав, розумієш — жодних! Ну піду я до начальника з цим листом і що? Та він тебе в психушку відправить!

Слід сказати, правоохоронець мав рацію, але я не відступав, бо прийшов за допомогою чи хоча б за