Читати книгу - "Лялька"

жив на світі, то відповім: для того, щоб прожити один такий день. Тільки ти розумієш мене, Каце, бо ми обидва це бачили. А тоді ми не надавали цьому ніякого значення…

За півтори доби до тієї битви наша бригада зосередилась під якимось угорським селом, під яким — уже не пам’ятаю. Та й вітали ж нас там славно! У випі, правда, не дуже доброму, можна було купатись, а свинина та червоний перець так нам остогидли, що ніхто тієї гидоти й не покуштував би, звісно, аби було щось смачніше. А яка музика, які дівчата!.. Цигани — чудові музики, а венгерки — справжній порох. Крутилось їх, тих дзиг, серед нас не більш як двадцять, але всім стало так гаряче, що наші зарубали й закололи трьох хлопів, а вони уколошкали кіллям нашого гусара.

І бог його знає, чим скінчилася б так гарно почата розвага, коли б саме в її розпалі по приїхав до штабу якийсь поміщик четвериком змилених коней. За кілька хвилин військо облетіла чутка, що поблизу стоять значні сили австріяків. Сурми затрубили тривогу, — колотнеча вщухла, венгерки зникли, а по шеренгах прокотився шепіт про генеральну битву.

— Нарешті!.. — сказав ти мені.

Тієї ночі ми просунулись на милю вперед, другого дня — ще на милю. Кожні кілька годин, а потім щогодини прилітали естафети. Це свідчило про те, що недалеко перебуває штаб нашого корпусу і що наближається неабияка подія.

Тієї ночі ми спали на голім полі, навіть не поставивши в козла рушниць. Як тільки стало благословлятись на світ, ми рушили вперед: ескадрон кавалерії з двома легкими гарматами, потім наш батальйон, а за нами вся бригада з артилерією та обозом, прикрита з боків сильними охоронними загонами. Естафети вже надходили щопівгодини.

Коли зійшло сонце, ми побачили над дорогою перші сліди перебування супротивника: залишки соломи, погаслі вогнища, розібрані на паливо будинки. Далі все частіше стали ми зустрічати втікачів: поміщиків з родинами, духовних осіб різного віросповідання, нарешті, селян та циган. У кожного на обличчі застиг переляк, кожен кричав щось по-угорському, показуючи руками назад.

Десь о сьомій годині на південному заході пролунав гарматний постріл. По шеренгах прокотився гомін:

— Ого! Починається…

— Ні, це сигнал…

Гримнуло ще два постріли, потім ще два. Ескадрон, що їхав поперед нас, зупинився; дві гармати і два зарядних ящики галопом подалися вперед, кілька їздових поскакало на найближчий пагорбок. Ми спинились — і на хвилину запанувала така тиша, що чути було цокіт копит сірої кобили, якою доганяв нас ад’ютант. Вона промайнула повз нас до гусарів, важко дихаючи і майже торкаючись животом землі.

Тепер уже озвалося десь ближче й далі кільканадцять гармат так, що можна було відрізнити кожен постріл.

— Пристрілюються! — сказав наш старий майор.

— Гармат у них штук з п’ятнадцять, — озвався Кац, який в таких випадках ставав балакучіший. — А у нас дванадцять. От буде робота!..

Майор обернувся до нас на коні й усміхнувся в свої сиві вуса. Я зрозумів, чого він усміхався: вдалині розітнулась ціла гама пострілів, немов хто заграв на органі.

— Більш як двадцять, — заговорив я до Каца.

— Йолопи!.. — засміявся офіцер і пришпорив коня.

Ми зупинились на пагорку, звідки видно було всю бригаду, яка йшла за нами. Позначала її руда хмара куряви, що тяглася на дві або на три верстви.

— Сила-силенна війська! — прошепотів я. — І де воно тільки поміститься!..

Заграли сурми, і наш батальйон поділився на чотири ротні колони, що вишикувались паралельно одна одній.

Перші взводи вийшли наперед, ми залишились позаду.

Я обернувся й побачив, що від головної колони одділилося ще два батальйони: вони зійшли з дороги й побігли полем — один праворуч від нас, другий ліворуч. За якихось чверть години вони порівнялися з нами, хвилин з п’ятнадцять відпочили. Далі всі три батальйони пішли кроком уперед.

Тим часом канонада так посилилась, що чути було по два або й по три постріли одночасно. Навіть гірше — крізь їх гуркіт чути було якесь приглушене дудніння, схоже на безперервний грім.

— Скільки гармат, камраде? — . спитав я по-німецьки унтер-офіцера, який ішов поруч зі мною.

— Мабуть, зо сто, — відповів він, крутячи головою. — І працюють вони непогано, бо озвалися всі разом.

Ми зійшли з дороги, якою через кілька хвилин повільною риссю проїхало два ескадрони гусарів і чотири гармати з зарядними ящиками. Солдати, що йшли зі мною в одній шерензі, почали хреститися: «Бо ім’я отця й сина…»

Дехто сьорбнув з баклажки.

Ліворуч від нас гуркіт все посилювався: окремих пострілів розрізнити вже не можна було. Раптом у передніх рядах закричали:

— Піхота!.. Піхота!..

Я машинально взяв рушницю до бою, гадаючи, що показались австріяки. Але, крім пагорка й ріденьких кущів, поперед нас не було нічого. Натомість на тлі гарматного грому, на який ми вже не зважали, залунав тріск, немов від краплистого дощу, тільки набагато дужчий.

— До бою! — закричав хтось попереду протяглим голосом.

Я відчув, як серце моє на хвилину зупинилось — не від страху, а немов у відповідь на цю команду, яка ще з дитинства так сильно на мене впливала.

Незважаючи на марш, у шеренгах всі пожвавішали. Частували один одного вином, оглядали зброю, казали, що за півгодини увійдемо в вогонь, а головне — якнайдошкульніше глузували з австрійців, яким у той час не щастило.

Хтось почав посвистувати, хтось стиха заспівав; навіть стримана поважність офіцерів розтала, змінившись товариською доброзичливістю. Лише команда: «Смирно!» — заспокоїла нас.

Ми замовкли й вирівняли трохи розладнані ряди. Небо було чисте, лише подекуди на ньому біліли нерухомі хмарки; на кущах, повз які ми проходили, не ворушився жоден листок; над полем, порослим молодою травичкою, примовкли налякані жайворонки. Чути було тільки важке гупання чобіт, швидке дихання, часом брязкіт рушниць, що стикалися в тісних шеренгах, та гучний голос майора, що їхав конем попереду і щось говорив до офіцерів. А там, ліворуч, шаленіли гармати та лив дощ пострілів з рушниць.

Хто не чув такої бурі під ясним небом, брате Каце, той не знає справжньої музики!.. Пам’ятаєш, як дивно тоді було нам на душі?.. Не страх, а так, щось ніби смуток і цікавість…

Флангові батальйони відходили од нас все далі; нарешті, правий зник за пагорком, а лівий за кілька сажнів од нас пірнув у широкий яр, відкіля лише вряди-годи поблискувала хвиля його багнетів. Кудись поділися гусари й гармати, зник резерв, що тягся позад нас; залишився тільки наш батальйон, який спускався з одного пагорка, щоб вийти на другий, ще вищий. Лише час від часу з