Читати книгу - "Фелікс Австрія"

бісером та стразами, шлейфами, мереживом, вишивкою, описувала конструкцію капелюха, віяла чи корсета, звертала увагу на найдрібніші елементи різьблених камей, на скриньки для коштовностей, пудрениці, торбинки для походів до театру, де жіночі постаті сплітались із рослинами, текли і розвіювались вітром, підкреслювала елеґантність крихітних пляшечок для парфумів, фантазійність прикрас для волосся, кожна з яких могла стати окремим романом: про смарагдову ящірку, яка полює за смарагдовою мухою; про скляний ірис на золотому тризубому гребінці; про ластівок, анемони, калину, вишневий цвіт на вигнутій дугою сукуватій гілці, про кленові насінини, схожі на оленячі роги.

Певної миті Аделя, яка теж неабияк розчервонілась, підійшла до мене і рвучко висмикнула з моєї зачіски свою прикрасу — гребінець із цикадою.

«Їмость мусить це залишити собі! Я відразу побачила, що ця цикада повинна належати вам!» — мало не з ніжністю проказала Аделя.

Іванчині очі зволожились. Вона тримала гребінець на долоні і не могла відвести від нього очей. Нижня губа легенько тремтіла.

«Де тут у вас криниця? — запитала я. — Піду води принесу».

Їмость звела на мене мокрий погляд.

«Треба вийти у хвіртку, пройти вздовж паркана донизу. Криниця на сусідському подвір’ї».

Я залишила їх удвох, а сама перетнула тихе помешкання і завмерла посеред коридору. Тут не було вікон, жовтневе сонце вже згасло, розтануло у мряці; западав присмерк. Я майже нічого не могла розгледіти навколо, переді мною проступали тільки окремі плями на образі Божої Матері з Дитям на руках: спадали складками світло-блакитні тканини, мерехтіли золотом німби, світились пронизливо білки очей.

І тут, не рухаючись і майже припинивши дихати, я відчула себе цим простором, цим домом, неохайним і недоглянутим прихистком, який береже в собі отця Йосифа. Я чула його кроки, точно знала і бачила, як він ходить тут, як протоптує серед руїни власні стежки, намагаючись не замаститись, не забруднитись.

Як рано-вранці, заспаний і скуйовджений, ще не повністю одягнутий, він виходить із нагрітої п’єцом спальні в холодний коридор — і починає голосно пчихати, втрачає рівновагу і мусить притримуватись за стіну.

Як стоїть, залитий сонячним промінням, перед вікнами тераси і, заплющивши очі, посміхається.

Як вмивається холодною водою над порепаною мідницею: форкає і пирхає, ніби кінь, енергійно трусить головою з мокрим волоссям, жорсткість кучерів якого я так добре звідкілясь знаю на дотик. Як розлітаються навколо великі краплини, кожна з яких має тепер від нього якусь часточку — і поволі випаровуються, впавши на раму вікна чи у щілину між дошками підлоги.

Як він залишає сніданок для їмості, загорнувши ринку в кілька рушників, щоб їжа не вистигла. Як, виходячи з дому, прочиняє двері до спальні і милується дружиною, а вона щось муркоче крізь сон і проганяє з обличчя сонячних зайчиків.

Аж коли в кутку нервово зашаруділа й пискнула миша, я повернулась до свого тіла, зрозумівши, що була розсіяна навколо, була повітрям, і стінами, і рамою образа, стала шкаралущею, з якої щодня вилуплюється отець Йосиф — а тепер знову ввібралася у межі своєї шкіри: я — всього лише Стефанія Чорненько.

Надвір я вийшла без плаща і відразу пошкодувала: дзвінкий осінній холод незатишно проник мені під блузку, наповз, немов колюча шкура. Як кольчуга на голе тіло.

Ліхтарник ще не позасвічував ліхтарі. Та, зрештою, у цьому закамарку ліхтарів могло взагалі не бути.

Поки я переливала воду з відра до глиняних глеків, мені здавалось, наче хтось спостерігає з-за вікон: крізь рвучкий вітер причувалось шарудіння, привиділось погойдування фіранки і непевна тінь, що ковзнула за нею.

Нести масивні глеки, по вінця наповнені водою, було незручно й важко. Я йшла малими кроками, боячись розхлюпати бодай краплину. Кожен глек обіймала рукою і притискала собі до боків. Але коли мені на плечі несподівано лягли дві теплі долоні — я не злякалась, не випустила глеків. Просто зупинилась. Стала, як укопана.

«Слава Ісусу Христу, Стефо».

«Слава навіки Богу Святому, отче».

Він відібрав від мене глеки. Я б ніколи не поступилась, але раптом накотила страшенна слабкість, і замлоїло щось, і підкосились ноги. Не могла сковтнути.

«Що, невже і панове твої тут?»

«Тільки пані».

«Пані Аделя не вибігла з мого дому тієї миті, як увійшла?» — він усміхався, але я бачила, що соромиться.

Я поглянула на нього зі співчуттям. І знала, що не мушу нічого пояснювати.

«Іванка не дає ради», — сказав він.

«Мусить берегти сили», — мовила я.

«Я повинен би допомогти їй із господарством».

«Ні, отець не повинні. Хтось інший мусить».

«Ніхто не мусить».

Ми підійшли до порога, я штовхнула двері — і пропустила отця Йосифа в сіни. Зайшла слідом, допомогла поставити глеки на підлогу.

«Я багато думав про тебе», — сказав він у повній темряві. Тільки білки очей Діви Марії світили з образа.

«Я думав про тебе і молився», — сказав він приглушено.

Відчинились двері спальні і звідтіля з’явились Аделя та їмость. Їмость тримала в руці запалену свічку. Затанцювали на стінах тіні. Вздовж лави шмигнула миша.

Аделя була вже повністю зібрана і навіть тримала в руках мій плащ. Вони з Іванкою весело щебетали, як близькі подруги, все не могли припинити своїх збуджених розмов про стержні помади, загорнуті в шовковий папір, і про мило у вигляді квітів та з квітковим запахом.

Поки тривали церемонні й жартівливі запрошення ще залишитись і відмови, виправдання та обіцянки, я стояла, втупившись поглядом у підлогу, аж поки Аделя не штовхнула мене в плече.

«Стефко, ти бачила, що твоя пані за тобою одяг носить? А ти ще досі не готова. Схоже, додому ми потрапимо не раніше півночі».

Вже допомагаючи нам всістись до фіакра, отець Йосиф простягнув Аделі той злощасний гребінь із цикадою. Удруге.

«Вдруге!» — гнівно вигукнула Аделя.

«Прошу більше не робити цього, моя пані», — схилив голову Йосиф.

Аделя, не дивлячись, схопила прикрасу кінчиками пальців і тицьнула мені.

«Ви пам’ятаєте, отче, про що ми домовились?» — запитала вона його з притиском.

«Аякже».

«Умова?»

«Умова».

У вечоровій темряві кінські копита лунко зацокали по бруківці.

«А про що ви домовилися з отцем Йосифом, Аделько?» — старанно вдаючи байдужість, запитала я.

«А, так», — вона навіть не відвела обличчя від вікна, ніби мусила конче побачити цієї миті Вірменську церкву. Наша дрожка якраз проминала ратушу: ринок яскраво освітлювали ліхтарі, під круглою голівкою одного з невисоких кленів, посаджених по периметру, хрипко і непристойно реготала якась жінка.

Аделя ще кілька хвилин нічого не казала, прислухаючись до того, що відбувалось: сюрчали свистки поліцаїв, з вікон кам’яниць на адресу нещасної лились