Читати книгу - "Чарівний талісман (збірник)"

класі щось знали.

Він кумедно-швидко стулив рота й усміхнувся.

Вона теж усміхнулась і сказала:

— Привіт!

І він сказав:

— Привіт!

Так народилася їхня таємниця

Іноді те, про що люди мовчать, значно промовистіше за те, про що вони говорять

І незважаючи на те, що по всьому було видно — сьогодні з Лесикової допомоги нічого не вийде і з відвідин Лесиної домівки таким чином теж, гумор у хлопця був чудовий

Як же це прекрасно — мати спільну таємницю з тією, хто тобі подобається! Раз у раз перезиратися з нею і поглядом промовляти: «Не бійсь! Усе гаразд! Я — могила! Не скажу Нікому-нікому! Навіть мамі рідній, навіть найближчому другові Жорі Комп'ютеру Клянусь! Можеш бути спокійна…» А вона розуміюче опускає очі. І знову ти на неї — зирк-зирк. А вона — блим! — і одводить очі. І поглядом: «Ну що ти! Ну припини!..» А ти знов… І вона знов…

Як це чудово!

Лесик повсякчас усміхався. Він просто не міг втриматися Нарешті Жора це помітив

— Ти чого усміхаєшся? Гривню знайшов?

— Червінець.

— Брешеш!

— Брешу.

— Так що?

— Нічого… Просто так…

— Тю!

Потім була неділя

А в понеділок Лесик до школи не пішов, бо застудився.

А в четвер, коли він нарешті побачився з Лесею і, вибравши хвилинку, як нікого поблизу не було, спитав; «Ну, як там твоя мама, як Тарасик?» — вона сказала:

— Спасибі! Все гаразд Мама вже ходить потроху А Тарасик передавав тобі привіт: «Гу-гу-гу!»

Лесик радісно всміхнувся і хотів іще щось сказати, щоб продовжити розмову, але вона перебила:

— Ну, я побігла!

І кудись заквапилася. Хоча йому здалося, що поспішати їй нікуди не треба. Просто вона не схотіла чогось продовжувати розмову.

Він іще кілька разів питав, і вона так само відповідала Коротко, напівжартома І він зрозумів, що більше нічого не буде.

Але таємниця лишилася

Про неї не знав ніхто Навіть Жора. Та й ви розумієте — Жорі було б неприємно дізнатися про ту таємницю.

Розділ VII,

у якому продовжується Лесикова розповідь. Небезпечні доісторичні пригоди Фороракос. Дощ. Ми провалюємося «Хлопці! Чилдрени!»

— Так-от, сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і…

І тут знову Жора перебив Лесика:

— Стривай! А чого це ми з тобою весь час у лісі та й у лісі? Я читав, що первісна людина прийшла не з лісу, а зі степу Що саме лісостеп — колиска первісної людини Так і написано.

— От, який ти швидкий! Прямо слова з рота вихоплюєш. Я ж саме і хотів сказати, що ото сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і раптом бачимо: ліворуч од нас ліс рідшає, світлішає.

— Жоро! — кажу. — Гайда туди!

— Гайда! — кажеш ти І ми гайнули

Бачимо: ліс кінчається, починається степ Дикий первісний степ із височенною первісною травою, здоровенними первісними будяками та іншим первісним бур'яниськом Свистить-гуляє по степу первісний вітер, скачуть табуни диких коней, антилоп, у траві шмигають різні доісторичні гризуни — байбаки, ховрашки тощо

— Ну? — питаю. — Що будемо робити?

— Ходімо, — кажеш ти. — Щось пошукаємо. Бо їсти хочеться — страх.

— А що ж ми в степу знайдемо?

— Ну, первісні древні люди збирали різні плоди, їстівні трави, викопували їстівне коріння…

— Трави? — скрививсь я. — Щось мені трав не хочеться Я ж не кролик, щоб траву їсти

— А що ж тобі — булочку з ковбасою? Де ти її тут у первісному степу знайдеш?

— Ну, хоча б якихось симпатичних плодів Огірка, помідора доісторичного. Цибулі в крайньому разі… Хоча цибуля без хліба й солі не піде

— Ну, ходімо пошукаємо.

Пішли ми степом. Гарно в степу. Повітря свіже-свіже. Будяки шурхотять, трави шелестять, якась комашня стрекоче, гуде, видзвонює

Дивимося під ноги. Та ні огірків доісторичних, ні помідорів, ні цибулі не видно. Самі будякові колючки й суха трава, пилом припорошена.

— Між іншим, — кажеш ти, — в степах у той час фороракоси водилися, безкрилі бігаючі птахи-хижаки. Голова більша, ніж у коняки, дзьоб — як сокира Лусь! — і хребет антилопи хрускає, мов олівець.

Тільки ти це сказав, як у степу щось затупотіло Туп-туп-туп!.. І наче до нас наближається А що — через високі трави й будяки не видно

— Тю, — кажу, — на тебе! Наврочив!.. Здається, той самий фороракос і біжить Треба було тобі його згадувати.

Перезирнулися ми та як дременемо — і антилопи, мабуть, позаздрили б нам… Біжимо, хекаємо… Аж раптом ти:

— Стривай, — кажеш, — здається, фороракоси не в нас, а в Південній Америці водилися, та й то до появи людей.

— Тьху! — кажу. — То що ж ти голову морочиш! Я через тебе всі ноги позбивав. Босоніж таким степом бігти…

— Вибачай, — кажеш ти. — Хіба одразу збагнеш? Уперше ж у доісторичний час потрапили.

Стали ми, прислухалися. Тупіт віддалявся

— То, мабуть, звичайнісінький мастодонт, — кажеш ти.

— Що за мастодонт? — питаю

— Пращур слонів і мамонтів На території України знайдено багато їхніх залишків.

— Не хижак?

— Та ти що! Травоїдний

— О! Люблю травоїдних Чудові тварини Молоко дають Ех, зустріти б зараз, попросити б молочка

— Так вони тобі й дадуть Дикі неприручені травоїдні й близько до себе не підпустять.

— То що ж ми їстимемо?

— Кажу ж — тоді корінці викопували, трави їстівні…

— А звідки знати, що їстівне, а що ні? Гризнеш щось отруйне — і будь здоров!

— Це точно. Це може бути Древні люди вибирали їстівне методом спроб і помилок.

— Яким-яким?

— А таким Один з'їв — помер, інші вже того не їдять

— Цей метод для нас не годиться, — категорично кажу. — У нас перебої з кадрами Мало. Ти та я.

— Ну, тоді будемо голодувати.

— Що ж, значить, будемо… Хоч би водички випити А то спрага вже така…

— Точно, — кажеш ти. — В горлі — як у пустелі Сахара — пересохло зовсім А річкою ніде й не пахне. Хоч би дощик пішов, чи що…

І тільки ти це сказав, небо затягло темними хмарами й хлинув дощ Та ще який! Як із відра. Злива.

У степу, в будяках, ти ж знаєш, яке від дощу ховання…

А бігти до лісу — не знаємо куди. Коли тікали від того фороракоса, чи пак мастодонтів, зовсім утратили орієнтацію. Крім будяків, нічого навкруги не бачимо

Присіли ми навпочіпки, підборіддями у коліна повтикалися й сидимо. Сидимо, мокнемо А дощ холодний А шкури на нас благенькі. Не шкури, а дрантя якесь Так тільки, щоб сором прикрити Словом, чи є на нас шкури, чи нема на нас шкур