Читати книгу - "Том 12"

бажання Долі, що мав якусь невідому нам рацію не допускати нам бачитись. Fiat voluntas Fati 72, бо я в Москву на Ваші запросини, либонь, не зможу приїхати — не дуже-то тепер наїздишся посеред страйків, а до того ж, може, мені в грудні прийдеться тижнів на 2—3 поїхати за кордон, то вже після того засяду на який час на місці, а то коли б знов не достукатись до сухот (з мене таки Петербург трошки випив силу, а як ще Прага вип’є, то не так вже багато й лишиться на Москву...).

Тут у нас проектується аж три українські газети, то я, може, до котороїсь запряжуся, тоді вже кінець волі! Хоч з мене такий журналіст, «як за денежку пістоль», та на безлюдді й Хома дворянин, до того ж менш почуватиму свій «паразитизм», мовляв Ваш Лаговський, бо візьму на свою долю, либонь, найчорнішу роботу в мужицько-пролетарській українській газеті, лишивши білу роботу чистої ідеології в двох «інтелігентних органах» непоетам. Такої газети, до якої я хочу пристати, давно вже виразно просять «голоси з народу», навіть гроші той народ хотів на те давати, значить, моя робота там вже безперечно «па-разитською» не буде, а за виразне число годин такої праці сподіваюся купити собі право необмеженої волі в обладі поезії і belles lettres 73, за яку нехай мене судить історія літератури, коли їй буде час займатися такими дрібницями, а на інші суди й пересуди я не вважатиму, прийматиму тільки поради, і то ті, котрі схочу. Се буде проба практичного рішення одної з тих трагедій, на які ділиться моє життя. Рішення неглибоке, бо занадто практичне, але треба хоч такого тим часом («вре-менные меры» тепер в моді), а там побачимо... Лякають мене люди, що не буде мені часу на «вільну» поезію, я обороняюся фразою Ламартіна: «А-t-on besoin du temps pour prier dieu?» 74, а сама думаю: «Якось-то буде!..»

Тим часом в поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть нагадувати сій свавільній богині про її «громадські обов’язки», так обмарив її суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрбц. Я навіть не розумію, яка приємність сій citoyenne Muse 75 воловодитись тепер з таким недолугим створінням, як я; на її місці я вибрала б собі поета з такою героїчною поставою, як V. Hugo, з голосом, як у Стентора, приставила б йому рупор до уст і гукала б через так вдосконалене знаряддя моєї волі на весь світ. Але, видно, в богів ніколи не було й не буде логіки, c’est a prendre ou a laisser...76

Однак і в мене логіки небагато: хотіла говорити про Вашу вже зроблену роботу, а заговорила про свою ще не зроблену, що, по французькій приповідці, личить тільки дурням... Confiteor! Меа culpa! 8

Ваш роман я не переглянула, а таки прочитала durch und durch 77, хоч, простіть за правду, се не скрізь легко було. Не можу Вам, хоч і просите, сказати, що буде робити «читач» з Вашою книжкою, себто той читач, для яких звичайно пишуться всякі «предмови», бо я, на жаль, до таких читачів давно вже не належу і забула їх психологію. Я читач-літератор, а се порода «ненормальна», позбавлена спасенної «безпосередності», отруєна професіональною хоробою аналізу, і треба хіба надзвичайно гармонічного твору, щоб захопив такого читача і не дав ходу його тисячогранному аналізу. Ваш твір до гармонічних не належить (така моя щира думка), отже, я не можу ніяк згармонізувати мої враження (вживаю pluralis 78 навмисне і свідомо) від нього, тому й буду викладати їх сепаратно, зоставляючи, звісно, за Вами право не читати сього викладу, коли не бачите собі з того «ні користі, ні втіхи»...

Перш усього мені досадно було на Вашу передмову. Хоч Ви і впевняєте там, що Ви ні перед ким не виправдуєтесь, але ж інакше зрозуміти сеї передмови не можна, як тільки так: вірте сумлінню, люди добрі, се н е автобіографія! І Ви, і Франко (передмова до «Зів’ялого листя») робите кепські прецеденти всім нам, писателям-суб’єктивістам, неначе ми обов’язані здавати справу «кому о том ведать надлежит», як ми заряджуємо нашим власним матеріалом автобіографічним. Адже відповідь на літературні, як і на всякі інші сплітки, може бути тільки третейський суд честі або мовчання, а все інше може тільки погіршити справу. Властиво, Ви мали б право позивати до суду честі декого з Ваших критиків», але як Ви вже того, завдяки Вашій лагідності, «не робите, то Вам зостається тільки «перейти до порядку дня» над ними, бо й так вони Вашого слова не варті. Отож мені й досадно, що Ви таки вшанували їх словом.

Боячись сих добродіїв, Ви тільки мусили зробити одну неконсеквентність, малюючи фігуру Вашого професора: зробили його професором математики формально, а надали йому всі ціхи філолога або білого грака, бо таких математиків, щоб так знали всякі мови, лінгвістику і фольклор, щось-то світ не видав. Зрештою, може, Ви се й не для «критиків», а для того, щоб дати своєму героєві якомога абстрактнішу спеціальність, але він таки Вас не послухав і зовсім не дбав про математику, а все ліз не в своє діло, розбираючи всякі «фонеми», зовсім як лінгвіст! Дозвольте вже йому перейти на другий факультет в дальших частинах свого роману, бо жаль дивитись, як чоловік сей закопує свій лінгвістичний талан в землю з ультраплатонічної любові до математики! Дайте йому кафедру порівнюючої філології абощо — він на неї зовсім заслужив, а Ви йому щось доброго винні, бо й так ьимучили його до краю безневинно. Однак простіть, мій товаришу, може, Вам сей тон не подобається, се він ненароком вийшов такий, а я зовсім серйозно відношусь до Вашого твору і зовсім серйозно страждала над ним. Так, страждала, не в іронічному, а в простому і щирому значенні сього слова. Ті «сторінки», на які Ви натякаєте в Вашому останньому листі до мене, боліли мене. «Господи, та за що він мучить так самого себе?!» —думала я про Вас, бо чулося мені, що Вас мусило страшно боліти, як Ви ті сторінки писали. Не могло се бути інакше, бо їх же й читати болить. Ви хотіли, певне, осягти тим правди —